Великі сподівання
- Автор: Диккенс Чарльз
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Великі сподівання». Краткое содержание книги:
Я сказав, що завжди цього прагнув.
- То не має значення, чого ви завжди прагнули, містере Піп,- заперечив він,- треба ближче до діла. Вистачить, якщо ви зараз цього прагнете. Чи можу я ваші слова витлумачити в тому розумінні, що ви готові невідкладно взятися за навчання, маючи відповідного наставника? Так?
Я пробурмотів, що так і є.
- Добре. Тепер треба врахувати ваші нахили. Я, завважте, не думаю, що це розумно, але такі дано мені вказівки. Чи у вас на прикметі який-небудь наставник, що саме його ви воліли б?
Оскільки я зроду не чув ні про яких наставників, окрім Бідді та Вопслової двоюрідної бабці, то й відповів заперечливо.
- Я маю на прикметі одного наставника, який, можливо, й підійшов би для нашої мети,- сказав містер Джегтерс.- Я не рекомендую його, щоб ви знали,- я взагалі ніколи й нікого не рекомендую. Джентльмен, про якого я веду мову, називається містер Метью Покет.
Он як! Я зразу ж згадав це ім'я. Родич міс Гевішем. Той самий Метью, про якого говорили містер і місіс Камілла. Той самий Метью, якому приписано місце в головах міс [142] Гевішем, коли вона лежатиме небіжчицею у своїй весільній сукні на весільному столі.
- Вам це ім'я знайоме? - поцікавився містер Джег-герс і допитливо подивився на мене, після чого заплющив очі, дожидаючи моєї відповіді.
Я відповів, що чув це ім'я.
- Ага! Ви чули це ім'я,- повторив він.- Але річ у тому, якої ви думки з даного питання.
Я сказав, вірніше, спробував сказати, що дуже вдячний йому за рекомендацію…
- Ні, мій юний друже! - урвав він мене, повільно хитаючи своєю великою головою.- Пригадайте-но!
Нічого не пригадавши, я знов почав, що дуже вдячний йому за рекомендацію…
- Ні, мій юний друже,- урвав він мене, хитаючи головою водночас насуплено й усміхнено,- ні, ні, ні. Це дуже добре звучить, але так не годиться: ви надто молоді, щоб мене цим узяти. «Рекомендація» - це не те слово, містере Піп. Пошукайте іншого.
Виправившись, я сказав, що дуже вдячний йому за згадку імені містера Метью Покета…
- Це вже точніше! - скрикнув містер Джеггерс.
- …І,- (докінчив я),- охоче візьмуся за науку під наставництвом цього добродія.
- Гаразд! А зробити це вам найкраще буде у нього в домі. Для вас там усе приготують, але спершу ви побачитеся з його сином, що мешкає в Лондоні. Коли ви прибудете до Лондона?
Я відповів (глянувши на Джо, що стояв непорушно поруч), що можу вирушити хоча б і зараз.
- Однак перед цим,- сказав містер Джеггерс,- вам треба придбати нову одежу, ясна річ, не робочу. Отже, ви прибудете, скажімо, рівно через тиждень. Вам потрібні будуть гроші. Я думаю, залишу вам двадцять гіней.
Містер Джеггерс спокійнісінько добув довгого гаманця, відлічив на стіл згадану суму й підсунув її до мене. Тільки зараз він уперше прийняв ногу зі стільця. Підсунувши гроші, він сів на стільця верхи і, помахуючи гаманцем, втупився в Джс*.
- То що ви скажете, Джозефе Гарджері? Ви начебто здивовані?
- Ай правда,- рішуче заявив Джо.
- Ви, мабуть, пам'ятаєте нашу з вами домовленість, Що ви для себе нічого не вимагатимете? [143]
- Домовленість така була,- погодився Джо.- І є. І надалі буде.
- Але,- сказав містер Джеггерс, помахуючи гаманцем,- але що, як я маю вказівку дати вам відшкодування у вигляді подарунка?
- Відшкодування за що? - спитав Джо.
- За те, що ви втрачаєте робітника.
Джо по-жіночому чуло поклав мені на плече руку. Пізніше не раз згадуючи, як у ньому поєднувалися сила й лагідність, я порівнював його в думках з паровим молотом, який може роздушити людину або ледь-ледь доторкнутись до шкаралупи яйця й не пошкодити її.
- Що Піп зможе полишити роботу,- сказав Джо,- й жити у почестях та щасті - я буду тільки незмірно радий. Але як ви гадаєте, що гроші здатні відшкодувати мені втрату малюка… коли він ось такий-о прийшов до кузні… і завше були найкращими друзями!..
Ох, любий мій, дорогий Джо,- якого я, невдячний, так легко ладен був покинути,- ти перед моїми очима й зараз постаєш із цією своєю мускулистою ковальською рукою, піднесеною до очей, важко дихають широкі твої груди, спирає голос від хвилювання. Ох, любий мій, такий вірний і самовідданий Джо, я й досі відчуваю ніжне тремтіння твоєї долоні у мене на плечах, схоже на шелест анге-лового крила!
Але в ту хвилину я взявся заспокоювати Джо. Я заблукав у лабіринті свого майбутнього добробуту й не міг знов натрапити на* наші спільно сходжені стежки. Щоб утішити Джо, я нагадав, що (як він мовив) ми завжди були найкращими друзями і що (як я мовив) ми завжди ними й залишимось. Джо щосили тернув по очах вільною рукою, немов хотів їх видушити, але не сказав ні слова.