Волинь

Великдень цього року пізнім видався, до свят зовсім з сівбою закінчили. Та й що там тієї роботи — три-чотири дні і скінчено. Але щось знов напало на того Матвія. Прийде ввечері, сяде за стіл, затисне своїми долонями, що подібні на брили землі, своє обшльогане вітрами червоне лице і щось думає. І хто зна, що він думає. А думає він про свої злидні. Ось іде свято, а в хаті голодно. У хліві одна хвостина і пара малих конят. І як тут жити і з чого ситим бути. Працюй, працюй, мов той каторжник, борися зі злиднями, ломай свої кості, а що з того маєш? І приходить на думку Матвієві — чи не кинути все то та йти у світ шукати для себе іншого місця. Землі треба! Простору! Росія ж велика — степи, далечі, землі широкі. І чого тут тиснутись, як у горшку…

А до того, прочув якось Матвій, що десь там в кацапії землі багато і вона дуже дешева. За одну нашу, мовляв, дванадцять кацапських купити можна. І це спокусило Матвія, думав, думав і одного разу промовив до Насті:

— А що, стара, коли б ми так десятинок двадцять-тридцять мали — га?

— Що, тобі сниться чи що? — каже Настя.

— Не сниться. Он у кацапії, кажуть, земля дешева. Готуй-но мені торбу з хлібом — поїду оглянути.

— Чи ти, бува, з глузду з'їхав? — сіпнулась Настя. — Чи ж би ми покинули наш край, та й поволоклися б кудись, мов цигани, у світ за очі? І церкву, і рідню, і могили. О, ні! Це вже нізащо. Тут родилась, тут і вмирати хочу! Уже й так виволік нас бозна-куди на безлюддя.

— Дурна ти, бабо… Рідня та могили тебе не нагодують. Хочеш отут з голоду вічно пухнути? А що буде, коли кості мої відмовляться працювати?

— Ай, нагодують! Усе-таки свої є — свої, а не чужа-чужиниця. Ми постаріємось — діти виростуть, а то тільки цей рік такий видався, бо он усе на землю видав, а прийде другий… Ну, як собі хоч, а я присягну тобі, що нікуди в такий світ не піду. Хтозна-що там за люди, може, у них і церкви нема, і мова їх якась така дивна. Не піду!

Що там з бабою про такі речі розважати, думає Матвій, і на цьому розмова їх скінчилася. План свій обдумує далі. Ходив у село, радився з поважними мужиками, шукав спільників в дорогу. Земля та десь аж у Смоленській губернії, десь отуди на північ.

І вже на перший день Великодня, коли скрізь люди святочні ходять, коли без перерви дзвони видзвонюють та цвітуть черешні і все довкруги радіє, Матвій враз заявив, щоб Настя готувала йому харчі на дорогу. І ніяких бурчань! Післязавтра іду і все!

Ціле свято не свято. Настя і сюди, і туди, і сльози, і ахи, і всім оповідає, як то «він» хоче «їх» кудись у світ за очі волокти, але на Матвія це не діє. Грошей нема, але і це не перешкода. Звідти-звідти, щось там за камінь вторгував, перед святом корова отелилась, привела бичка, щось позичив, і третього дня Матвій, як слід, по-святочному, одягнувся, назув чоботи, закинув на плечі торбу, палицю в руки, попрощався і почимчикував самий до станції Мизоч пішечком сім верстов. Добре ще, що ту чугунку підвели до тієї Мизоцької цукроварні, все-таки, як не кажіть, вигода, до Озеран п'ятнадцять верстов не треба пішки тріпати…