Волинь

Володько тільки слухає і тільки заздрить. Ну, чому всі ходять і всі бачать, а тільки він лежить отут і нічого не може бачити, що там надворі діється. А там того мусить бути так багато і таке воно все хороше.

Але Володькові вже значно покращало. Лежить, але йому принаймні з ран не тече і, підпертий подушками, він може вже сидіти. Цього року в М'ясниці, перед великим постом, йому сповнилось сім років. Тому мати знов журу має — йому треба перший раз іти до сповіді і гріхи свої сповідати. Батько був проти. Як можна дитину зрушувати, везти до церкви, а до того і часу обмаль. Сніг завчасу, вже на середопістя, сливе весь зійшов. Матвій залишив камінь, а взявся до землі. Сонце пригріло і поле засіріло. День-щодень Матвій у полі. Все нема і нема зайвого часу, щоб запрягти коні і одвезти малого до церкви.

— Не буде ж дитина через якусь там роботу без сповіді і причастя, — гризеться мати.

А Матвій має вже на те готову відповідь:

— Коли б но всі ми стільки гріхів мали, що він, то й повів не треба було б на землі.

Одначе Матвій вибрав-таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток, намостив драбиняка горохвянкою, запріг конята, окутав Володька кожухом і поїхали до церкви.

Володько вже не раз бував у своїй церкві, але тепер він уздрів тут щось зовсім нове. Церква видалась йому винятково великою, високою, просторою. Ледве сягає зір під склепіння бані. Там, у найвищому місці, велике зображення могутнього Бога-Саваофа із золотим сонцем на чолі, що на всі боки розсипає снопи проміння. А нижче довкруги анголи з розкритими крилами намальовані, по кутах бані чотири діди, один з пером і книгою, один з бичачою головою біля себе, один з птахом, а один без нічого. І довкруги щось написано великими слов'янськими літерами. Володько пробує прочитати… Він сидить закутаний иа стільці, задер догори голову і поволі, по складах, читає: «Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім'я твоє, да прийде царствієтвоє»… і далі, і далі, цілого «Отченаша» вичитав Володько і був дуже вдоволений з того, бо і колись не раз бачив він ті літери, але що там написано, не міг довідатись. Тепер зовсім інакше. Від картини до картини, від образу до образу мандрує його зір, скрізь є щось написане і все то він розбирає. Он там гурт людей у дивних одягах, ніби вони лише пообгортали себе полотнами, і під ними написано: «Сошествіє Св. Духа на апостолов». То знов отам, багато людей у таких самих одягах, деякі з них тримають якісь галузки в руках, посередині осел, на ослі їде людина з світлим кружком на голові, і під цим написано: «Вход Господа нашого Іісуса Хріста в Ієрусалім». Ця картина особливо подобалась Володькові, ніколи, здається, не забуде її. Ті люди такі веселі, вони, видно, щось вигукують, а той, що на ослі, сумний і на обличчі його видно страждання.