Слідами змови

Ми промчали повз перекинутий через мілини й вузькі протоки стародавній міст, що з'єднує дві садиби — Дейлхед і Армбот Гол. Цікаво знати, чи беруть участь у змові Джексони, котрі живуть за мостом, і Літи, що їхній Дейлхед притулився між озером та дорогою? Сподіваюсь, що ні, бо й ті, і ті добрі йомени. Але звертати з дороги й просити допомоги було ризиковано. Ми поскакали далі…

Дорогу перетинав Гелвелінський яр. На дні його шумував ручай. Над нами навис гелвелінський осип, і в імлі літнього полудня величезні каменюки здавались легкими й невагомими, ніби зіткані з сірого шовку. Наша дорога була їм за облямівку, а пухнасті дерева над водою — за торочки.

Цок-цок-цок! Цок-цок- цок!..

Ми то мчали крізь палючу спеку, то поринали в зелену тінь, прохолодну, як весна… По той бік озера майнули, мов верстви, скелі. Рейзен Крег, Фішер Крег. Молоком розтікався по зеленому схилу водоспад Лончі Гіл. Лишилися позаду Гоз Пойнт, Доб Гіл.

Ми майже не перемовлялися між собою. Занадто нас хвилювало цокотіння копит, занадто п'янило повітря, що вливалося струменем у легені.

Скоро, думав я, замість цокоту копит тут залунають інші звуки. На базарних майданах забубонять барабани, а сонце, що сьогодні так ласкаво сяє, заливаючи променями синє озеро й білу піну водоспадів, буде вигравати на кірасах і алебардах солдатів, на шоломах і гостряках списів.

Якщо королева врятується, все буде гаразд. Заколот ущухне, як і всі попередні повстання. Якщо ж королева загине, то нікому невідомо, що станеться з Англією. Щезне та підвалина, на якій не один десяток років тримається королівство. Знову спалахнуть релігійні чвари, і почнеться громадянська війна між великими феодалами, що спустошили Англію під час воєн Червоної та Білої троянди. Англія замість розвиватися поверне назад… Так, назад. Хоч би там що казали про стару королеву — за останні роки я сам зрозумів, що в неї багато вад, — вона принаймні дивилася вперед. За час її королювання Англія змінилась і виросла, хоч поступ давався їй дорогою ціною. Багато старовинних значних родин, особливо на Півночі, ненавидять королеву за те, що вона стоїть за нове, а вони захищають старе.

— У тебе є гроші? — несподівано спитала Кіт, перебиваючи мої думки.

— Ні, — відповів я, з жахом згадавши, що в мене справді немає ні пенса.

Гроші залишились там, де стояли наші коні й паки з крамом — у стайні містера Бела. А ті кілька пенсів, що я мав із собою, лежали разом з моїм одягом на острові посеред Алсвотеру.

— У мене є два з половиною пенси, — провадила Кіт. — Не такі гроші, щоб прогодувати двох чоловік та ще й двох коней до самого Лондона.

Так, грошей було не рясно. Ми потрапили в скрутне становище.

— Що ж, — сказала Кіт, — доведеться продати одного коня. Разом із цим розкішним сідлом він коштує силу грошей. Ти поїдеш далі на другому коні, а я… я спробую добратися піхотою.

— Ти так кажеш, бо жила весь час у теплі та в добрі, — зауважив я. — Тебе виховували, як панночку: всі знали, хто ти така, і ніхто не ставив під сумнів твоєї чесності.