Слідами змови

Ось чому, коли ми промчали долиною, кличучи на поміч, з усіх хат повибігали чоловіки і, озброївшись чим попало — од вил до самостріла, — мерщій подалися до нашого дому, щоб дати ворогові відсіч.

— Негоже тікати, коли інші стають до бою, — сказав я, коли ми виїхали на шлях.

— Тут і без нас вистачить людей, Піте. Нас чекають важливіші справи.

— Тоді поспішаймо, — засміявся я. — А то ватага сера Філіпа як дремене з долини, то наздожене й нас з тобою.

Я, звичайно, жартував, бо сер Філіп, напевно, тікатиме в протилежний бік, до свого нового дому, що стояв біля дороги на Пенріт.

У Лондоні нам дали поганеньких коней, адже не личить крамарям мандрувати на скакунах, — але, відпочивши три дні в стайні, вони були бадьорі й дужі. А що дорога в Кезік ішла переважно з гори, то й бігли вони досить шпарко.

— Хвалити бога, здається, вже близько кінець, — кинула Кіт. — Пригоди — річ цікава, але я вже скуштувала їх донесхочу.

Я признався, що теж не від того, щоб перекласти тягар відповідальності з власних плечей на плечі містера Армтуейта. Коли наш лист відішлють до сера Роберта, а на всій Півночі відновиться законний лад і наш ворог попаде за грати, тоді ми знову зможемо тішитися радощами життя.

— Наїмося донесхочу, — сказав я.

— І виспимося.

— І накупаємося в Дервентвотері.

Почувши це, Кіт зареготала.

— Невже ти вчора не накупався в Алсвотері?

— Хай він западеться, твій Алсвотер!

— Це найкраще озеро в світі, — пирхнула вона. — Не забувай, що на його березі стоїть мій дім, і колись я буду в ньому жити.

Отак по-дружньому шпиняючи одне одного, ми доїхали до міста. Джентльмен, якого ми розшукували, жив на протилежному кінці Кезіка, біля Кростуейта, і, простуючи вузькими вулицями, я зустрів багатьох знайомих. Деякі віталися зі мною й махали рукою, інші аж роти роззявляли з великого дива, ніби уздріли привида, але я минав, не зупиняючись, і тих, і тих. Згодом, коли ми справимо своє діло і зможемо спокійно гуляти вулицями, не боячись, що нас схоплять, я залюбки зустрінуся з давніми друзями. Але нині голова моя була заклопотана іншим.

— А що коли його немає вдома? — спитала Кіт.

— Тут доволі інших суддів. Додому нам нічого вертатися. Будемо шукати, доки когось знайдемо.

Але нам пощастило. Містер Армтуейт саме ладнався кудись виїздити, його грум водив перед ґанком двох красенів румаків — чалого коня і чорну кобилу. Містер Армтуейт славився як добрий знавець коней.

Коли ми зіскочили з сідел, він з'явився на сходах — сивий метушливий чоловік із побитою памороззю сивини борідкою й меткими очицями. Я його знав, але він і гадки не мав, хто я такий.

— Ти до мене, хлопче? Я дуже поспішаю.

— Справа моя — дуже важлива, сер.