Розбійники з лебединого шляху
- Автор: Стороженко Павло
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: «Мистецтво»
- ISBN: 5-7715-0727-Х
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Розбійники з лебединого шляху». Краткое содержание книги:
За смерть батька присягнувся помститися син. Двадцять років він спустошував узбережжя Китаю, поки безпомічні імператори маньчжурської династії не наказали своїм підданим залишити узбережжя і переселитися в глибину суходолу. Тоді Ко Ксінго-син «звернув увагу» на європейців. 1661 року флот, який налічував 600 джонок, захопив острів Формоза (Тайвань), який належав тоді голландцям.
Європейці з'явилися в цих водах на початку XVI століття і теж вписали в історію далекосхідної акваторії власний розділ. Спочатку португальці й іспанці, які прибули сюди як купці, за сприятливих обставин не гребували й морським розбоєм, скубли китайські порти і джонки.
Така поведінка білолицих зайд стурбувала китайські власті, і вони невдовзі вигнали португальців з відведених їм раніше факторій у Кантоні і Нінгпо. Ще й на морі не давали їм спокою. 1522 року китайці розгромили ескадру Альфонсо де Мелло, а взятих у полон португальців стратили як піратів.
У Нінгпо, де була майже тритисячна колонія португальців, обурені постійними нападами китайці взяли приступом мури форту і знищили всіх оборонців, котрі не встигли втекти на кораблі, що стояли на якорі в затоці. Виразом ненависті до європейців стало надане їм прізвисько «ян куейці», тобто «заморські дияволи».
Найвідомішим серед європейських піратів був португалець Фернандо Пінто. Перекази свідчать, нібито він першим з європейців прибув до Японії 1543 року й ознайомив місцевих жителів з невідомою їм доти вогнепальною зброєю. Пінто залишив нотатки, де описав свою діяльність на Далекому Сході. Зокрема, він розповідав, як у союзі з своїми китайськими «колегами» воював проти малабарців — найсерйозніших їхніх конкурентів у районі Індостанського півострова. Від рук малабарських розбійників португальський пірат і поліг. Коли «португальський вампір» (так мала-барці прозвали Пінто) потрапив їм до рук, вони спекли його разом з товаришами на гратчатці.
Через сто років після розбишак з Піренеїв до Китаю прибули голландці й англійці. Вони теж не відзначалися вишуканими манерами, поводилися як звичайнісінькі злодії і немилосердні грабіжники. Китайські хроніки повняться ненавистю і зневагою до білих прибульців. Наприклад, 1607 року намісник імператора Фу Кіену доповідав дворові, що одинадцятого місяця Ху Сюці «хун-мао» («червоноволосі», так китайці прозивали англійців і голландців) убили кількох китайських купців і пограбували їхні судна, після чого висадилися на берег, маючи намір оселитися на континенті.
Голландці, заснувавши постійну базу на Тайвані, раз у раз нападали на купецькі джонки, що ходили в Індію і на Яву. Через кілька років жвава торгівля у Південно-Східній Азії завмерла. Одночасно на Яві голландці винищили китайців. Такий же злочин в той же час вчинили й іспанці на Філіппінах. В обох випадках ішлося про безумовне підкорення населення захоплених регіонів та усунення торговельного конкурента.
Відродження китайського піратства відбулося на початку XIX століття, чому сприяло ослаблення імператорської влади і голод, що спіткав південні провінції країни. Серед ватажків того часу наймогутнішим був Чін ї, який 1807 року командував флотом з 800 великих і 1015 малих джонок і армією в 70 тисяч чоловік. Пірати мали добре організовану систему продовольчих складів у різних місцях узбережжя і широко розгалужену розвідувальну мережу.
Але тоді ж під час тайфуну флагманський корабель Чін ї зазнав катастрофи, а сам піратський адмірал загинув. Наступницею на посаді головнокомандуючого флотом пірати обрали його дружину пані Чін Цінсікай. Це була незвичайна жінка. Вона нібито походила з Японії і ще за життя чоловіка командувала однією з ескадр його флоту.
Пані Чін поділила свою армаду на шість ескадр, які називалися залежно від кольору вимпела: червона, жовта, зелена, чорна, голуба і біла. Кожна ескадра діяла в різних районах китайського узбережжя. Вона також запровадила сувору дисципліну, заборонила на власний розсуд нападати на села, що регулярно платили піратам данину або перебували з ними в приязних стосунках. Своїм підлеглим пані Чін заборонила самовільно залишати судно і чіплятися до жінок. Уся здобич вважалася спільною власністю, її належало здавати на склади, звідкіля вона потім видавалася для вдоволення потреб піратської громади. За привласнення цих припасів кодекс пані Чін передбачав кару від проколювання вух до смерті.