«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
Лежнєва кинуло в піт — він упізнав цей голос. Ні, помилки бути не могло. Надто добре закарбувався в пам’яті її сміх і цей жаргон.
— Так от, — сказала Ада, — зробиш справу, матимеш жовтенькі. Тільки гляди, Ольго, розкажеш Брюнінгу, я з тобою інакше розрахуюсь.
— Адо Миколаївно, могила! Тільки скажіть, який він із себе, цей Трібо?
— Побачиш, коли зустрінешся. Він тебе знає.
— Звідки ж він мене знає: в обличчя чи більше? — зареготала Ольга.
— Годі базікати, — обірвала її Ада. — Іди на кухню. Я зараз принесу пакунок.
Сходами застукали каблучки, Лежнєв відскочив од дверей і не роздумуючи кинувся до вікна, схопивши по дорозі плащ і картуз. За мить він опинився на даху.
Ада була в кімнаті недовго, але зробила те, чого боявся Лежнєв: зачинила вікно.
Лежнєв опинився в скрутному становищі — лишатися на даху небезпечно, його могли помітити якщо не з грунтової дороги, то з шосе, до того ж він насилу тримався. Лежнєв нечутно переліз через коньок на той бік даху, який був од лісу і де було слухове вікно горища, але там дах виявився крутіший, і він мало не покотився вниз. Полкан почув його і несамовито загавкав.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Сільву Пєтухову шукали вже другий день. На ноги підняли всю міську міліцію. Тривога була недаремна: людина, яка не побоялася серед білого дня прийти в приміщення обласної прокуратури, вкрасти дівчину, могла зважитися на все. Наталя була певна, що Сільву викрав Шеф. Лежнєв не підтримав її, хоча й не відкинув цього припущення. Треба було за всяку ціну знайти, врятувати дівчину. Кравчук вважав, що викрадення Пєтухової — переломний момент у слідстві в справі про пожежу на Залісній. Лежнєв утримувався від коментарів, але цілу ніч пробув у міському управлінні міліції, куди з усіх вінців надходили донесення оперативно-пошукових груп. До дев’ятої години ці донесення були невтішні: минулого вечора Сільву ніхто не бачив; на квартиру, де вона жила останні місяці, ночувати не прийшла; у своєму рідному місті, яке було за півтори години їзди від Сосновсьного, не показувалась; на роботу не вийшла.
Та ось вранці в управління подзвонив черговий по Залізничному райвідділу міліції і повідомив, що до нього звернулася молода жінка, дуже пригнічена, спочатку сказала, що вона вбила людину, а потім, впавши в істерику, почала заперечувати це і просила, щоб її врятували від якогось суб’єкта.
В Залізничний райвідділ поїхали Лежнєв і Кравчук. Вони привезли Пєтухову (це була вона) не в міське управління міліції і не в прокуратуру, а в санчастину обласного управління МВС — у Сільви був нервовий шок.
Після істерики настала прострація: Сільва не відповідала навіть на запитання лікарів. Професор-невропатолог, якого запросив Лежнєв, констатував нервове потрясіння.
— Що може вплинути на хвору, щоб вона якнайскоріше заговорила? — поцікавився Лежнєв.
— Вивести її із стану прострації нелегко, але можна, — відповів професор. — Треба, щоб поруч була людина, з котрою Пєтухова раніше мала певний контакт.
Олександр Юхимович Трач у відрядженні, вся надія була на Наталю…
Сільва лежала в окремій палаті. Балконні двері й вікно були зашторені, в кімнаті панувала напівтемрява. Наталя вже. другу годину сиділа біля Пєтухової, але та не реагувала на її присутність. Байдужа до всього, лежала нерухомо, втупившись у якусь невидиму цятку. Однак професор, котрий увійшов до палати разом з Наталею і пробув там певний час, з якихось тільки йому помітних ознак зробив висновок, що присутність Супрун благотворно впливає на хвору. Певна річ, професорові видніше, але за півтори години Наталя не помітила якихось змін у поведінці Пєтухової. Якби не розплющені очі, можна було б подумати, що дівчина спить.
Володя Кравчук приніс Наталі чашечку кави, булочку і грубий журнал. Каву Наталя випила, а до булочки не доторкнулася — їсти зовсім не хотілося. Погортала журнал і відклала — не до читання. Чим далі вона дивилася на нерухому, наче закам’янілу Сільву, тим більше жаліла її. Заплуталася дівчина, занапастила себе.
До вчорашнього дня Сільва була винувата тільки перед собою. Але що сталося минулого вечора і минулої ночі? Про яке вбивство торочила вона?
До палати заглянув Лежнєв; у білому халаті він був схожий на професора.
— Як вона? — пошепки спитав.
— Так само. Я ще посиджу, — сказала Наталя. — Може, їй стане краще… Її батьків повідомили?
Лежнєв не встиг відповісти — Сільва підвелася, сіла на ліжку.