У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Звісно, у кланчикові Вердюренів було нині куди цікавіше, ніж у ледь націоналістичному, ще літературнішому і насамперед берґоттівському салоні пані Сванн. Кланчик, справді, був чинним вогнищем уже затяжної політичної кризи, яка досягла свого апогею — дрейфусарства. Проте світські люди переважно виступали проти перегляду, отож-бо салон дрейфусарський здавався чимось так само неможливим, як свого часу — салон комунарів. Правда, принцеса де Капрарола, яка познайомилася з пані Вердюрен у зв’язку з великою виставкою, влаштованою принцесою, довго просиділа в неї у вітальні — вона все сподівалася перенадити цікавих людей із кланчика до свого салону, — і під час цієї своєї візити принцеса (вдаючи з себе, з меншим розмахом, дуки-ню Ґермантську) різала правду в очі, називаючи ідіотами людей свого кола, і здалася пані Вердюрен козир-жінкою. Одначе трохи згодом принцесі не вистачило козиристости на бальбецьких перегонах під обстрілом поглядів націоналісток у спідницях уклонитися пані Вердюрен. А пані Сванн антидрейфусари схвалювали за «добромисність», а що вона була за жидом, то це мали за подвійну її заслугу. Зате ті, хто в неї ніколи не був, гадали, що вона приймає у себе лише якихось невідомих юдеїв та хіба ще Берґоттових підмайстрів. Ось таким робом і ставлять жінок, і навіть десятка вищого, ніж пані Сванн, на нижчий щабель суспільної ієрархії — іноді за кров, іноді через їхню нехіть до проханих обідів та раутів, через те, що їх там не видно, — виходить, мовляв, їх нікуди не кличуть, — іноді через те, що вони говорять не про свої світські взаємини, а лише про письменство та мистецтво, іноді через те, що люди відвідують їх крадькома, або ж через те, що самі ці жінки, надто оберігаючи честь своїх гостей, нікому не зізнаються, що ті до них приходили, — словом, коли про якусь жінку в деяких колах подейкують, що та нікуди не вхожа, на це є безліч причин. Так було з Одеттою. Принцеса д’Епінуа, що заповзялася умовити Одетту щось пожертвувати на користь «Французької вітчизни» і з цією метою вибралася до неї, як би вибралася до галантерейної крамниці, певна, що застане там навіть не погорджуваних, а просто невідомих людей, стала як урита, коли двері відчинилися перед нею зовсім не до тієї вітальні, яка малювалася в її уяві, а до чарівної зали, де — ніби в якійсь феєрії — вона впізнала в пишних фігурантках, що повиверталися на козетках, сиділи у фотелях і називали господиню дому по імені, принцес і дукинь, яких їй, принцесі д’Епінуа, на превелику силу давалося заманювати до себе і яких, виконуючи обов’язки підчаших і хлібодарів, під зичливим Одеттиним оком, частували оранжадою та птифурами маркіз дю Ло, граф Луї де Тюрен, принц Боргезе і дук д’Естре. Принцеса д’Епінуа, сама того не усвідомлюючи, вважала світськість за одну з внутрішніх високих прикмет — ось чому їй довелося розутілити пані Сванн і перевтілити в гожу даму. Незнання того справжнього життя, яким живуть жінки, не виставляючи його напоказ у газетах, накидає на певні обставини (сприяючи тим самим розмаїттю салонів) покров таємничости. В Одетти все почалося з того, що деякі чоловіки з вищого товариства, охочі познайомитися з