У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— Ні, ні, — відповів я, — я ж бо вам казав, що звільнюся через три тижні, не раніше, а завтра в мене такі самі клопоти, як повсякдень». — «Гаразд... лечу... шкода, що я у приятельки, а вона...» Я відчув у голосі її розрахунок на те, що я відкину її пропозицію, яка, виходить, була нещира, і надумав загнати її в куток. — «Ваша приятелька мене не обходить, приїздіть чи не приїздіть — то ваш клопіт, не я вас просив приїхати, ви самі зголосилися». — «Не гнівайтеся, зараз сідаю до фіакра і за десять хвилин у вас». Отож-бо з нічної глибини Парижа, звідки вже долетів до мого покою, вказуючи радіус дій далекої від мене істоти, голос, який оце зараз вилониться і з’явиться тут, отож-бо після цієї доброї вісті прийде та сама Альбертина, яку я колись бачив під бальбецькими небесами, коли кельнерів Ґранд-отеля, що накривали на стіл, сліпило вечорове світло, коли з пляжу, де блукали запізнілі переходні, вечорові подмухи вільно вливалися до величезної їдальні, де перші столувальники ще тільки всідалися, де в дзеркалі за шинквасом пропливав червоний відблиск пароплава — останнього до Рівбеля — і де довго сіріла паленина його димка. Я більше не питав себе, чому Альбертина затрималася, а коли Франсуаза вступила до покою й оповістила: «Панночка Альбертина прийшла», я недбало кинув, не повертаючи навіть голови: «Як, це мадмуазель Альбертина? Так пізно?» Але, звівши потому очі на Франсуазу, ніби цікавий знати, чи відповість вона ствердно на мій вигук, кинутий удавано щирим тоном, я з подивом і люттю побачив, що, здатна змагатися з самою Бермою у хисті робити красномовними неживі шати і риси обличчя, Франсуаза навчила, як треба виглядати, і свій корсаж, і своє волосся, з якого найбіліше, виставлене на поверхню замість метричного свідоцтва, падало на її карк, зігнутий під тягарем перевтоми й покори. Вони уболівали над нею: глупої ночі її — в такі літа — розбудили й витягли з теплої постелі, змусили абияк одягтися — чи ж довго так схопити пневмонію? Отож, бо-ючись, як би Франсуаза не подумала, ніби я перепрошую її за Альбертину, я додав: «Принаймні я їй вельми радий, це просто чудово» — і дав волю своєму нестримному захватові. Одначе нескаламученим цей захват зоставався лише доти, доки не озвалася Франсуаза. Ця остання, анітрохи не нарікаючи, вдаючи, нібито їй, бухиці, доводиться стримувати кашель, і лише мерзлякувато кутушкаючись у шаль, заходилася переказувати мені все, що сказала Альбертині, не забувши спитати, як ся має її тітка. «Я їй відрубала просто з моста: панич навряд чи думає, що панночка з’явиться, бо це не така пора, щоб приїжджати, адже уже на світ благословляється. Але вона, певне, була в таких затишках, де вельми весело, бо навіть не пошкодувала, що змусила панича чекати, — мовляв, чхати їй на все. «Краще пізно, ніж ніколи!» — ось її відповідь. 1 Франсуаза додала, прошивши наскрізь моє сер-' це: «Таку мову завела вона недарма, тут щось та є...»