Янголи, що підкрадаються
- Автор: Шевченко Наталья
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-96-0
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Янголи, що підкрадаються». Краткое содержание книги:
Відома письменниця Наталка Очкур змінює прізвище, а також випробовує сили в іншому жанрі: на розсуд читача виноситься психологічна драма з елементами детективу, яка 2005 року посіла почесне місце в десятці кращих романів Всеукраїнського літературного конкурсу «Коронація слова».
— Ігор Сергійович сказав, що начхати йому на тебе і на Трактор твою.
— На Тиктор, — безпомічно сказала фігурка, і її плечі опустилися.
— І на Тиктор теж. Він сказав, щоб ти забиралася звідси під три чорти підтюпцем!
І Неждана пішла — що ще їй залишалося робити? Не під три чорти, звісно, але в дуже схожому напрямку. Вона йшла і думала про тітку, про те, як сильно та любила цього негідника, цього банкіра, в якого, певно, замість зіниць доларові значки, і що він тепер навіть чути про неї не хоче. Мирко більше не плакав, тільки кавкав, та й то безсило, і в Дани серце розривалося від жаху — хоч би не захворів. Вона йшла швидко, бо було дуже холодно, і, звісно, навіть уявити собі не могла, що на третьому поверсі банку «Каравела», у своєму кабінеті, за дуже дорогим офісним столом сидів симпатичний шатен — капітан цього судна, і, охопивши руками голову, тупо дивився на фото в срібній рамці на стільниці. Привітна усмішка рудої синьоокої красуні, що застигла в часі на світлині, різала йому очі, беззахисні навіть за скельцями окулярів у тонкій оправі.
— О, Льолю, — простогнав він, але ніхто, а тим більше — Дана, цього, звісно, не почув, — чому ти ніяк не відпустиш мене?
Вокзал нагадав Дані велетенський мурашник. Він вирував, рухався, стогнав і метушився, повнився сміхом і плачем, передчуттями щасливих доріг і тяжкими прощаннями, зустрічами і розлуками. Дана блукала посеред заклопотаного людського моря і тішилася тим, що на неї ніхто не звертає уваги. Таких, як вона, тут було багато — смердючих, обірваних, з дітьми, чий вік визначити було просто неможливо — маленькі старці. Дану нудило, коли вона уявляла, що і її Мирось стане таким. Про себе вона не думала.
Гігантське приміщення вокзалу використовувалося дуже функціонально. У залі очікування сиділи, лежали, хропіли та сварилися і пасажири з родинами, і канюки-злидарі. На другому поверсі, прямо біля туалету, де Дана замінила малому мокрий сарафан на поки що суху майку — підгузок вийшов так собі, та вибирати не доводилося, — стояв візочок, з якого торгували пиріжками та бутербродами. Трохи далі розміщувався бар-буфет, із дерев’яною стійкою та плитою для склянок із напоями, котра, певно, служила ще в морзі оцинкованим столом, а тепер пішла на пенсію. Від пиріжків тхнуло автомобільним мастилом, а від буфету — горілкою та перегаром, але цей сморід раптом нагадав дівчині, яка вона голодна. У шлунку, ніби на підтвердження, щось забурчало. Дана прибрала вигляд «а я просто тут гуляю» і рушила до візка, за яким височіла продавщиця у халаті, що був білим вочевидь десь у минулому житті, — худа, як швабра, і висока, як пожежна каланча, брюнетка. Дана націлювалася на обгорнуті поліетиленом зразки товару, під якими стирчали промаслені цінники, та маневр не вдався — торговка зауважила простягнуту до її скарбу руку й одним різким рухом змела всю ту випічку на підлогу.
— Геть звідси, бродяжко, — зашипіла вона, як змія, — бо ментів покличу! От розвелося вас, жебраків, на мою голову, працювати треба, а не линдати, де прийдеться!
Дана пришвидшила крок, а коли наважилася озирнутися, побачила, що крамарка підбирає пиріжки, і, мов нічого не трапилося, повертає їх на місце. Із одного жінка-каланча здмухнула пил, другий витерла об рукав халата — якби Дана не бачила цього на власні очі, нізащо не повірила б, що таке можливо. Коли дівчина вирішила, що її вже ніщо не здивує, ця шерепа почухала себе під спідницею, потім поколупалася у вусі і, усміхаючись, тією самою правицею витягнула з паруючих надр візка пиріжок. Тільки зараз Дана помітила, що біля крамарки стоїть хлопець років шести зі здоровенною цигаркою в напевне ще молочних зубах і простягає жінці купони. Від цього видовища їсти їй перехотілося, але шлунок продовжував голосно бурчати. У відчаї Дана кинулася до туалету і напилася води з-під білого від вапна крана. Вода смерділа хлоркою і тухлою рибою, і шлунку вона зовсім не сподобалася — Дану вивернуло. Доки вона блювала, на обтягнутій дерматином лавці під сушкою для рук щосили репетував Мирось.