Коли курява спаде
- Автор: Алай
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7534-5
- Переводчик: Надежда Анатольевна Кирносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Коли курява спаде». Краткое содержание книги:
У романі «Коли курява спаде» (1998), який зробив Алая знаменитим і за яким знято телесеріал, досліджується психологія влади, якою вона постає на ґрунті тибетського життя середини XX століття, до приходу в цей регіон Червоної армії Китаю і приєднання Тибету до КНР. У центрі роману — життя родини місцевого правителя. Оповідь ведеться від імені його нібито недоумкуватого молодшого сина. Читач знайомиться не лише зі способом життя тибетців, а й з пануючими у країні порядками, де були магічне зілля і феодальні чвари, голод і проституція, шлюби й війни, на які йшли заради захоплення земель та влади, — й усе це на тлі відрубування голів, привселюдного побиття, відрізання язиків, рук і ніг…
— Сонце й місяць — свідки: ще жоден туси Мерці не сумнівався в моїй відданості! Ніж так вчинити, паничу, краще б ти вбив мене!
Я подумав, що вчинив неприпустиму помилку, однак згадавши, що є дурнем, заспокоївся.
Кульгавий управитель сказав мені:
— Як панич ставиться до інших — мене не обходить, але до старости Сунба так не можна.
— Навіщо ж ви тоді змусили мене взяти із собою цього шамана?
Кульгавий управитель сказав до місцевого старости:
— Це я винен, голово, я не роз'яснив усього як слід паничеві.
Цього разу за столом староста Сунба нічого не їв. Він не вірив, що мій вчинок щойно — то поведінка дурня. Коли після їжі пили чай, кульгавий управитель сів із ним поруч. Вони обидва не зводили з мене очей. Я знав, про що вони говорять.
— Панич — дурень, туси випив, коли був із пані китаянкою — його матір’ю.
— Однак чи можна бути переконаним, що за його спиною не стоїть якийсь розумник, який втинає капості? — спитав староста.
— Та що ти кажеш?! — розсміявся управитель. — Розумник за його спиною? Вмерти зі сміху можна! Тільки подивися на тих двох, що за його спиною, — того, що з карабіном, і того, що з обличчям мерця! Це і є його довірені особи. Вони схожі на розумних?
Я подумав, що оскільки цей староста Сунба надзвичайно відданий родині Мерці, у мене немає причин не любити його. Мені схотілося подарувати йому радість, тож я голосно заявив, що ми залишимось у старости Сунба ще на один день. Таким чином я хотів залагодити образу, якої завдав йому несвідомо. Обличчя старого старости відразу ж проясніло. Я потішився з того, що прийняв рішення, яке звеселило господаря.
Однак я відразу ж знову налякав їх своїм наступним оголошенням:
— Завтра ми влаштуємо тут полювання.
У наметі здійнялося гудіння, мов в осиному гнізді.
— Паничу, весною не прийнято полювати, — шепнув мені на вухо Аїр-молодший.
О Небо, я й сам згадав про це! Цього сезону всі звірі якраз виношують і вигодовують потомство, тож убити одну звірину означає відразу позбавити життя кількох. Тому в цей час заборонено полювати. Але я чомусь раптом забув про це важливе правило. Зазвичай, коли люди називали мене дурнем, я почувався задоволеним, коли пошивав їх у дурні, однак цього разу я відчув, що справді вчинив по-дурному. Однак вимушений був іти до кінця, інакше втратив би навіть звання дурня.
Щойно полювання почалося, як я зрозумів, що вони все роблять про мої очі, адже так багато людей і собак оточили лише один якийсь короткий і вузький гірський яр. Та навіть і звідти повибігало чимало звірини. Пролунали багато пострілів, однак жодна з тварин не впала. Довелося стріляти мені самому, але вбивши двох китайських водяних оленів, я також розвернувся й почав стріляти кудись у хащі.
Полювання поспішно завершилось, і я наказав згодувати вбитих звірів собакам.
По дорозі униз з гори я відчував, що на душі важко.
Староста Сунба їхав поруч зі мною. Тепер він переконався, що в мене з головою не все гаразд. Він був хорошою людиною й хотів, щоб я вибачив йому, тож сказав:
— І чому я, старий дурень, так поставився до тебе? Не приймай цього близько до серця, паничу.
Я хотів йому сказати, що я ж — дурень, однак побачивши щирий вираз на його обличчі, проковтнув ці слова й тільки зауважив:
— Іноді я теж буваю не таким.
Староста, побачивши таку відвертість з мого боку, поспішив запевнити:
— Я знаю, знаю!
Він зажадав від мене, щоб я погодився прийняти якісь ліки, які він хотів мені подарувати. Я погодився.
Тоді він подав мені якісь пістряві пігулки й сказав, що їх подарував йому один мандрівний монах і що вони містять силу вітру з озер і світло святих гір. Дивний рецепт, правда ж? У той день, коли ми виїхали із земель старости Сунба, дорога видалась дуже довгою, а сонце пекло так, що в голові мов гуло осине гніздо. Мені було нудно й мучила цікавість, тож я не витримав, розгорнув ті ліки й поклав одну з пігулок у рот. Я думав, що світло, яке в них міститься, проколе мене, мов меч, а вітер, який здійметься в животі, віднесе мене на небо. Однак насправді я відчув у роті смак сирої риби. Потім зробилось так, ніби в шлунку дійсно плаває риба. І тоді я почав блювати. Хвилі нудоти накочувались одна за одною, аж нарешті я навіть відчув смак своєї жовчі. Кульгавий управитель, погладжуючи мене по спині, сказав: