Ірка Хортиця приймає виклик

— У яких свистух? — здивувалась Тетянка.

— Птахоферма паршива, щоб їм догори лапами! — Ментівський Вовкулака помахав руками, наче крильми. — Орли, круки, соколи… — При згадці про соколів його й зовсім перекосило, начебто чогось кислого ковтнув. — …лебеді, знову ж таки. Відьмо, ти що, казок не читала? Я до того, що всі через це свого часу пройшли, і нема чого метеликами прикидатися. Тільки це ж, уважай, тисячу років тому було, а може, й більше! Життя інше було, і ставилися до нього інакше! А в наші часи таке встругнути… — Він знову похитав головою. — Та ще в такому юному віці! Дивись, назавжди з тобою залишиться! Хоча, звісно, раніше допомагало й зараз допоможе — з'їздиш, зробиш і будеш перевтілюватися нормально. Питання в ціні.

Дітлахи перезирнулися між собою й здивовано витріщились на вовкулаку.

— У якій ціні? — нарешті, озвалася Ірка.

— Так, ти мене не вплутуй, — майор застережливо виставив долоні.  — Я співробітник правоохоронних органів! Тож, сестричко, їдь сама, і якщо вже твій тебе не пошкодував і в таку справу готовий уплутати, нехай він сам усе влаштовує й сам тебе активує. Я, звісно, своє місце знаю й хвіст на нього не піднімаю, але не схвалюю й дитини на таке штовхати не стану, нехай він мене хоч порве!

— Хто — він? — після короткої паузи тихенько запитала Ірка. — Куди треба їхати? Що треба робити?

— Тобто як це — «хто»? — перепитав майор і вп'явся в Ірку з таким самим подивом, з яким дітлахи щойно дивилися на нього. Усмішка сповзла з обличчя вовкулаки, він замислився, потім як наче здивувався, подив заступила розгубленість, потім якийсь здогад, а насамкінець, здавалося, що в жовтих вовчих очах навіть промайнув страх. — Хто, хто… Та ніхто, і робити тобі нічого не треба, і їздити… у-й-і… — Ментівський Вовкулака голосно пошкрябав п’ятірнею зашийок. — Як же я раніше не здогадався! Їхати туди зараз напевно не треба! Тобто в жодному разі. Усе й так владнається. Саме. Згодом. — Ясно було, що майор бреше, причому непереконливо. Начебто не міліціонер зі стажем, а хлопчисько-першокласник. — Про всяк випадок, можна в ліси гайнути — усі наші так роблять, поки контролювати себе не навчаться.

— У які ще ліси?! — підскочила Ірка. — Ви що, зговорилися? Один медитувати пропонує, інший узагалі в ліс жене! Та довкола нашого міста жодного пристойного лісу немає — самі турбази й пансіонати, де зараз повнісінько відпочивальників! А в школу я як ходити буду? Думаєте, я можу, як дорослі, щезнути невідомо куди, і це буде тільки моя справа? Мене ж наша класуха от-от розшукувати почне!

Переносна слухавка на Ірчиному столі зайшлася несамовитим дзенькотом.

— Алло! — роздратовано гаркнула Ірка. І відразу її фізіономія стала страшенно нещасною. Вона тихенько шепнула вбік: — Накаркала на свою голову. — І вже голосно, у трубку: — Здрастуйте, Катерино Семенівно!

— Хортице! — трубний бас Баби Катрі виривався зі слухавки й був чутний на всю кімнату. — Ти чому в школі третій день не з’являєшся?