Слідопит, або Суходільне море
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Серия: Пенталогія про Шкіряну Панчоху #3
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Ілько Корунець
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Слідопит, або Суходільне море». Краткое содержание книги:
— Тільки не останні кілька тижнів, пане майоре, бо теперечки, влітку, не так уже й багацько оленини та птиці. Більше вередують через лососину, але я певен, що ми якось протягнемо літо і ніяких заворушень через харчі не буде. От тільки шотландці дуже вже кричать і вимагають часом замість пшеничного хліба вівсяних коржів.
— Ат, це людська натура, сержанте, чиста недоросла шотландська людська натура! Коли хочеш знати, вівсяна перепічка, чоловіче,— це ні з чим не зрівнянна річ! Я й сам часто як подумаю про неї, то так закортить хоч шматочок її!
— Якщо вже дійде до того, що терпець матиме зовсім увірватися, пане майоре... я маю на увазі наших солдатів, сер, бо про вашу честь, прошу повірити, у мене ніколи щось подібне й на думку не спало б,— так от, якщо вони вже так заскучають за своєю національною стравою, я б дозволив собі підказати вам таку думку: завезти сюди вівсяного борошна з Шотландії або ж намолоти його скільки треба тут, у нас, і хай, нарешті, заткнуть собі ним пельку й мовчать. Для цього не так уже й багато його треба, сер.
— Ти, бачу, ще й жартун, сержанте. Але побий мене трясця, якщо ти не маєш цілковитої рації. Та, зрештою, на світі, мабуть, є й набагато миліші речі, ніж усілякі там вівсяні перепічки! Ось у тебе хоча б мила донька, Дангеме.
— Моя донька — викапана мати, пане майоре, і їй які завгодно оглядини не страшні! — гордо заявив сержант.— Вони ж у мене обидві виросли не на чому-небудь, а на добренному американському борошні. Моя донька будь-які оглядини пройде, сер.
— Таки пройде, я в цьому не маю жодного сумніву. Ну, та не буду, мабуть, більше ходити околясом, чоловіче, а кину прямо всі свої резерви в бій. Так от, наш квартирмейстер Деві М’юр має намір просити руки твоєї дочки, і він оце довірив мені переговорити про це діло з тобою, позаяк сам, видно, боїться принизити свою гідність... Як-не-як, а я можу потвердити, що половина молодих офіцерів форту піднімають тост за твою доньку і з ранку до вечора у них тільки й мови, що про неї.
— Це для неї велика честь, сер,— холодно відповів батько,— але я повинен попередити, що незабаром у цих джентльменів буде й пристойніша тема для розмов, сер. Сподіваюся, за місяць-два моя дочка стане дружиною дійсно порядного чоловіка.
— Авжеж, Деві — чоловік порядний, але цим сказано більшу гадаю, ніж узагалі можна сказати про їхнього брата, квартирмейстерів, сержанте! — з легкою посмішкою зауважив майор Ланді.— Ну, то як, можна переказувати нашому зраненому амуром парубкові, що діло майже погоджене?
— Дякую вашій честі, але Мейбл уже заручена з іншим.
— Та невже, матері його ковінька! Оце буде сенсація в форту, хоча, сержанте, не скажу, щоб у душі я не був радий цьому; я не великий прихильник нерівних шлюбів.
— І я такої думки, ваша честь, і мені зовсім не хочеться бачити свою дочку офіцерською дамою. Якщо вона вийде за такого чина, як вийшла її мати, то, я вважаю, цього з головою вистачить для розсудливої дівчини.
— А хто ж цей щасливець, котрого ти, сержанте, маєш намір назвати своїм зятем?
— Слідопит, ваша честь.
— Слідопит?!
— Саме він, пане майоре. Ви знаєте, що це ім’я не потребує жодних рекомендацій. Адже на всьому кордоні не знайдеться краще знаної людини за мого чесного, хороброго й відданого приятеля!
— Все це, безумовно, так; от тільки чи спроможний такий чоловік ощасливити двадцятирічну дівчину?
— А чому б і ні, ваша честь? Адже він досяг вершини професійної майстерності. У всій нашій армії не здибати іншого такого провідника або розвідника, який хоча б наполовину користався такою славою чи заслуговував хоч наполовину тієї слави, котру має Слідопит.
— Це теж правда, сержанте; от тільки чи справді репутація розвідника є саме тією славою, котра може полонити серце дівчини?
— Прислухатися до примх якогось дівчиська, як на мій благенький розум, сер,— все одно, що прислухатися до думки якогось новобранця. Якби ми рівнялися на чоту клишоногих новобранців, пане майоре, ми б ніколи не мали шикованого батальйону.
— Даруй, але твою дочку аж ніяк не порівняти з незграбним новобранцем, бо елегантнішу дівчину навряд чи й у всій нашій старій Англії можна здибати. І невже вона у цій справі отак і згодилася з тобою? Хоча, напевне, таки згодилася, якщо вона вже, як ти кажеш, заручена.
— Про заручини у мене з нею ще не було такої розмови, ваша честь, але я так по багато дечому помічаю, що вона не заперечуватиме.
— А по чому саме ти помічаєш це, сержанте?— запитав майор, все дужче зацікавлюючись розмовою.— Сказати правду, мені самому кортить знати трохи про жіночу думку, адже, як тобі відомо, я ще не одружений.