Книга кладовища
- Автор: Гейман Нил Ричард
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-24-4
- Переводчик: Світлана Філатова
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Книга кладовища». Краткое содержание книги:
— Час, припливи й історичні дослідження нікого не чекають, — повідомив він, потиснув Нуні руку, змовницьки підморгнув Скарлет і пішов.
Скарлет намагалася знайти Овенса уві сні, думала про нього, коли засинала, уявляла, як іде по кладовищу, шукаючи його, але, коли нарешті заснула, то блукала центральною частиною Глазго з друзями зі старої школи. Вони шукали якусь конкретну вулицю, але раз у раз упиралися в глухий кут.
А глибоко під Краківським пагорбом, у найглибших сховках під печерами Драконового Лігва, панна Лупеску перечепилася і впала.
Сайлас присів навпочіпки поруч і підтримав їй голову долонями. Обличчя панни Лупеску було у крові, не лише в чужій, але й у власній.
— Ти мусиш полишити мене, — сказала вона. — Врятуй хлопчика.
Вона була напіввовчицею і напівжінкою одночасно, з жіночим обличчям.
— Ні, — відказав Сайлас. — Я не покину тебе.
Позаду них Кандар колисав порося, як діти колисають ляльок. Розтрощене ліве крило мумії вже не триматиме її в повітрі, але бородате обличчя Кандара лишалося незворушним.
— Вони повернуться, Сайласе, — прошепотіла панна Лупеску. — Дуже скоро зійде сонце.
— Тоді нам доведеться розібратися з ними до того, як вони знов будуть готові напасти. Ти можеш встати?
— Так. Я — Божий пес, — відповіла панна Лупеску. — І я стоятиму.
Вона відвернулася, сховала обличчя в тіні, зігнула й розігнула пальці. А коли знову підвела голову, то вже була вовча голова. Панна Лупеску сперлася передніми лапами на камінь і важким зусиллям підняла себе на ноги — сірого вовка, більшого за ведмедя, із хутром і писком, поплямованими кров'ю.
Вона захилила голову назад і завила, і в цьому витті злилися воєдино лють і виклик. Вовчиця вишкірилася та нахилила голову.
— А тепер, — прогарчала панна Лупеску, — ми з цим покінчимо.
У неділю по обіді задзвонив телефон. Скарлет сиділа на першому поверсі й ретельно перемальовувала обличчя з читаної манґи. Слухавку підняла мама.
— Як дивно, ми саме про тебе згадували, — сказала вона, хоча насправді нічого такого не було. — Це був чудовий вечір. Я отримала величезне задоволення. Ні-ні, жодного клопоту. Шоколад? Він був божественний! Просто прекрасний. Я сказала Скарлет, щоб вона переказала тобі, що як захочеш добре повечеряти, просто дай знати. Скарлет? Так, вона вдома. Я покличу. Скарлет!
— Я тут, мамо, — відповіла Скарлет. — Не треба кричати. Пане Фрост?
— Скарлет? — голос у Фроста був радісно-схвильований. — Я… Стосовно справи, про яку ми розмовляли. Про те, що сталося в моєму будинку. Можеш передати своєму другові, що я дізнався… Коли ми говоримо про цього друга, це ти так завуальовано про себе чи про справжню особу? Якщо це не надто особисте запитання.
— Я про справжнього друга, якому це потрібно знати, — відповіла Скарлет.
Мати здивовано на неї глянула.
— То скажи своєму другові, що я до дечого докопався, ну, не в буквальному сенсі, а, як то кажуть, витяг на світ Божий в результаті масштабної розвідки, зрештою, я думаю, що нарив справжні дані про цю справу. Наткнувся на дещо таємне. Дещо, чого, на мою думку, не варто розголошувати. Але я знайшов.
— Наприклад?
— Ну… Тільки не вважай мене схибленим. Наскільки я зрозумів, загинуло троє. Але, здається, вижило немовля. Це була родина не з трьох, а з чотирьох осіб. Убито трьох. Перекажи своєму другові, хай приходить до мене, і я все йому розповім.
— Я скажу, — відповіла Скарлет.
Коли вона поклала слухавку, її серце билося в грудях, як пташечка в тенетах.
Ніх спускався вузькими кам'яними сходами вперше за шість років. У залі під пагорбом його кроки розходилися луною.
Зійшовши з останньої сходинки, хлопець чекав на появу Винищувача. Він чекав і чекав, але ніхто не з'являвся, ніхто не шепотів, не ворушився.
Ніх озирнувся, анітрохи не збентежений повною темрявою, дивлячись, як бачать мертві. Він підійшов до кам'яного вівтаря, на якому лежали чаша, брошка й ніж.
Хлопець простягнув руку і торкнувся вістря ножа. Лезо виявилося гострішим, ніж Ніх очікував, і прокололо йому шкіру на пальці.
— ЦЕ СКАРБ ВИНИЩУВАЧА, — прошепотів потрійний голос, але він був тихшим, ніж пам'ятав Ніх, менш впевненим.
На що Овенс відповів:
— Ти найстарший мешканець кладовища. Я прийшов поговорити з тобою. Мені потрібна порада.
Тиша. А потім:
— НІХТО НЕ ПРИХОДИТЬ ДО ВИНИЩУВАЧА ПО ПОРАДИ. ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ. ВИНИЩУВАЧ ЧЕКАЄ.
— Я знаю. Але Сайласа немає. І я не знаю, з ким ще про це поговорити.