Книга кладовища

Для ювілейного видання з нагоди мільйона проданих примірників Дейв МакКін намалював прекрасну обкладинку в золотистих відтінках. Я не знаю, що таке мільйон примірників, — це просто цифра. Але я зустрічався з читачами, і кожна зустріч була для мене значущою. Вони розповідали, як фраза, що її сказав хтось із героїв: Сайлас, чи Ліза Гемпсток (так, вона родичка Гемпстоків з «Океану наприкінці вулиці»), чи сам Ніх, — змінила їхнє життя. Вони показували мені цитати з «Книги кладовища» у вигляді татуювань чи свої малюнки; вони показали мені те, чого я ніколи не забуду: мистецтво рухається в обох напрямках. Письменник розповідає історію і вважає, що вона про одне, а читач приймає цю історію в своє життя, і вона набуває іншого сенсу.

Я навчився професійно малювати надгробки з іменами людей на форзаці книжки (але для немовлят чи ще ненароджених я не малюю, це видається мені заграванням з долею, хоч я й не вважаю себе забобонним).

Поки я писав «Книгу кладовища», багато дізнався про життя, а поки жив — опанував письмо, щоб написати її. Інколи мені спадає на думку, що було б непогано дізнатися, чим нині зайняті Сайлас і решта Почесної варти. Я знаю, що після описаних у книжці подій Сайлас повернувся додому й дізнався, що за його відсутності дещо змінилося…

І я знаю, що коли історія приходить, вона приходить вчасно.