Життя Дон Кіхота і Санчо

Посаджений у дерев’яну клітку, поставлену на воза, якого тягли двоє волів! Багато історій про мандрівних рицарів читав Дон Кіхот, проте ніколи не бачив і не чув, аби їх перевозили отак, на волах; «зазвичай переношувано їх повітряним шляхом із неймовірною швидкістю на хмарі якій-небудь, чорній або сизій, чи на огненній колісниці». Та, либонь, новітнє рицарство й новітнє чарування обрало для себе інші шляхи, й усе тепер відбувалося не так, як у давнину, і страждання нашого рицаря відбувалося ось у такий чудернацький спосіб.

Світ примушує мандрівних рицарів пересуватися замкненими у клітку, та ще й зі швидкістю ходу волів. І до того ж вдає, ніби йому прикро бачити його в такому становищі, як удавали корчмариха, її донька та Маріторна. І віз вирушив у дорогу, двоє стражників супроводжували його обабіч, а Санчо вів позаду на поводі Росинанта. «Дон Кіхот сидів у клітці, притулившись до ґрат, ноги вперед витягнув, а руки мав зв’язані, сам тихий і покірний — сказати би, не жива людина, а статуя з каменю тесана…» І ясно само собою, що він не був людиною з плоті, він був людиною з духу. Помилуймося ще раз Дон Кіхотом під час цієї його пригоди, помилуймося його мовчанкою і його терпінням.

І на цьому його страждання не закінчилися, бо, їдучи отак, він зустрівся з каноніком, людиною дуже стійкого здорового глузду. І при першій же їхній розмові, розповідаючи йому, хто він такий, Дон Кіхот показав усю глибину свого героїзму: сказав, що він мандрівний рицар, «та не з тих, чиї наймення Слава ніколи не згадала й не увічнила, а з тих якраз, кому судилось на зло всім завидникам, наперекір усім магам Персії, брамінам Індії та гімнософістам Ефіопії закарбувати своє наймення на скрижалях безсмертя, аби воно стало за приклад і взір для потомних віків, аби грядущі мандровані рицарі знали, як осягаються найвищі, найславутніші вершини військової честі й слави».

О мій героїчний кабальєро, який, сидячи замкнений у клітці й пересуваючись у темпі ходу волів, віриш, і віриш незламно, що твоє ім’я буде збережене для грядущих віків у храмі безсмертя! Канонік був у захваті, почувши цю розповідь Дон Кіхота, а надто тоді, коли парох підтвердив його слова, але тут у розмову втрутився Санчо, висловивши свою зловмисну думку, а також сумнів у тому, що його пан справді був зачарований, адже він їв, пив, розмовляв і справляв свої природні потреби, а обернувшись до пароха, висловив йому своє невдоволення, звинувативши його в заздрості.