Улісс
- Автор: Джойс Джеймс
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-61-1
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Улісс». Краткое содержание книги:
Головний герой Леопольд Блум, подорожуючи вулицями Дубліна, водночас мандрує чисельними світами античних міфів та ідей, історичних фактів та іронічних містифікацій. Він прокладає заплутаний маршрут дублінськими вуличками й тавернами початку минулого сторіччя і заразом проникає за лаштунки часопростору, демонструючи, що в одному місці й упродовж одного дня за певних обставин можна торкнутися всього культурного надбання людства, а значить — певною мірою торкнутися вічності.
Завдяки складній поліморфній стилістиці твору, чисельним алюзіям, парафразам і цитуванням «Улісс» і понині вважається одним із найскладніших і найзаплутаніших творів в історії літератури. Йому присвячено не одну сотню наукових праць, досліджень, монографій і книжок, а коментарі до нього часом значно перевершують обсяг самого роману.
— Ще один спазм, — сказав Нед Ламберт.
— А що це таке? — запитав містер Блум.
— Щойно віднайдений фрагмент Ціцерона, — урочисто оголосив професор МакГ’ю. — Наш милий край.
— Чий край? — простодушно перепитав містер Блум.
— Дуже доречне запитання, — зауважив професор, хрумаючи печивом. — Наголошуючи чий.
— Край Дена Доусона, — озвався містер Дедал.
— Це в його вчорашній промові? — запитав містер Блум.
Нед Ламберт кивнув ствердно.
— Та послухайте-но, — сказав він.
Двері відчинилися, і ручка штовхнула містера Блума в поперек.
— Вибачте, — сказав, заходячи, Дж. Дж. О’Моллой.
Містер Блум враз відступив.
— Це ви мене вибачте, — відмовив він.
— Добридень, Джеку.
— Заходьте, заходьте.
— Добридень.
— Як життя, Дедале?
— Непогано. А у вас?
Дж. Дж. О’Моллой сумно похитав головою.
Колись він був найздібніший з усіх молодих правників адвокатської колегії. Зійшов на пси, бідолаха. Он уже сухотний рум’янець, — видно, догоряє його свічка. Скоро йому капець. Що ж його сюди привело? Хоче грошей.
— А якщо ми забажаємо досягнути до гірських вершин, які вишикувалися у піднебессі.
— Виглядаєте ви пречудово.
— А чи можна побачити редактора? — запитав Дж. Дж. О’Моллой, позираючи на двері кабінету.
— Авжеж можна, — озвався професор МакГ’ю. — І побачити його, і почути. Він у своєму святилищі спілкується з Ленеганом{244}.
Дж. Дж. О’Моллой підступив до конторки і став гортати підшивку газети, її рожеві сторінки.
Клієнтів кіт наплакав. Слава в минулому. Пустився берега. Програвся на перегонах. Заборгував під чесне слово. Пожинає бурю. А колись був адвокатом у Д. і Т. Фіцджеральдів і отримував чималі гроші. Перуки засвідчували наявність сірої речовини. Мозок, виставлений напоказ, як серце у тієї статуї в Гласневіні. Здається, він щось там пише літературного для Експресу удвох із Габрієлем Конроєм{245}. Начитаний хлопець. Майлс Кроуфорд починав у Індепенденті. Смішно спостерігати, як наші газетярі викручуються, коли відчувають, що вітер подув невтойбіч. Як флюгери. То туди, то сюди. Не знаєш, чому вірити. Одне тобі кажуть — наче й правда, почуєш друге — то вже й не віриш першому. Кидаються один на одного, мов скажені, на шпальтах своїх газет, а потім враз забувають про взаємні образи. Ще хвилина, і вони вже найліпші друзі.
— Та послухайте ж ви, заради Бога, — благав Нед Ламберт. — А якщо ми забажаємо досягнути до гірських вершин, які вишикувалися в піднебессі…
— Пишномовний нуд! — роздратовано урвав його професор. — Годі нам лялякання цього балабона.
— В піднебессі, — провадив Нед Ламберт, — наче щоб обмити наші душі в горніх висотах…
— Хай би обмив свої губи, — докинув містер Дедал. — Господи, помилуй нас грішних! Га? А йому ще й гроші за це платять?
— У горніх висотах картиною незрівнянних красот Ірландії, які хоч і мають гучно прославлені аналоги в інших країнах, а проте мальовничістю своїх тінистих гаїв, хвилястими краєвидами, просторими пасовищами, порослими соковитими травами, які вечорами поринають у дивовижне світло наших оксамитних загадкових ірландських сутінків…
— Місяць, — зауважив професор МакГ’ю. — Він забув «Гамлета».
— Які запинають своїм серпанком усю навколишню панораму, чекаючи, доки випливе на небосхил чарівне місячне коло й осяє наш край сріблястими променями…
— Ox! — вигукнув містер Дедал, застогнавши з безнадії. — Ця писанина пахтить як цибуля в нужнику. Годі вже її, Неде. Життя і так коротке.
Він скинув циліндр і, нетерпляче роздмухуючи пишні вуса, причесався так, як це роблять валлійці, — рукою, розчепіривши пальці.