Чого не гоїть огонь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Чого не гоїть огонь». Краткое содержание книги:
І, щоб не бути голослівним, Терешко ні з сього ні з того поліз в історію, довго там копався, а покопавшись, почав виносити на денне світло «діла давно минулих днів», як казав один поет, та розтрясати їх перед своїми слухачами, ніби залежане сіно: різних таких гетьманів та отаманів, лівобережних, правобережних, не забув і «през незгоду ми пропали, самі себе звоювали», що ніби сказав сам гетьман Мазепа. А потім зробив гігантський стрибок, перейшов на сучасність і тут розлився, мов Дніпро у повінь.
Дісталось і революції, і різним сумної слави божкам, і чисельним кабінетам, і їх прем'єрам, і знов правобережним та лівобережним, чи пак західним і східним, а коли розправився з революцією, перейшов ще ближче, просто ось сюди до лісу… І, дарма що він обіцяв не називати імен, щоб не загострювати й так гострих відносин, тут же почав сипати ними, мов з автомата, — всі двадцять п'ять за однією серією, мовби на вітер.
Хоча всі, казав Терешко, одним хором, одним тоном вимагають «єдности» (розуміється, в лапках!), але тут же… І він враз зробив карколомну інклінацію вбік чи не найвпливовіших, можна сказати, головних підвалин політичної філософії нашого часу, які цілком одверто висувають тези і їх доказують. Тут Терешко почав своїми словами переказувати ті тези, з яких намацально виходило, що «єдність» (розуміється, в лапках!) є чеснотою лише малих, слабких, хворих і нерозумних. І нулів. Здорові, сильні, мужні одиниці ніякої такої «єдности» не потребують. Навпаки. Вони потребують відокремлення. Диференціяції, говорячи науково. І наше лихо не в тому, що ми не маємо єдности, а в тому, що ми мало диференційовані, що у нас нема одиниць, а коли вони є — за ними не йдуть, а коли й ідуть, то дуже недалеко, бо з'являється одразу забагато одиниць, і всі вони диференційовані. І воно не було б так сумно, казав далі всезнаючий Терешко, коли б при цій математиці не забувалося також про інтеграцію чи інтегральність, що, либонь… Далі він пішов у вищу математику, чого від нього абсолютно ніхто не сподівався, доказуючи збентеженим слухачам, що інтеграцію українська політична математика виключає зовсім, як совєти виключали зі списку святих революції.
Терешко розійшовся і був невблаганний. Розправившись безжалісно «із своїми», він не вдовольнився цими вузькими межами, а самочинно переступив залізні, священні кордони сусідніх, братніх народів. Чого, наприклад, питав він здивованих бригадирців, хоче від нас Москва?
— Хліба! — несміливо викрикнув хтось із слухачів.
— Або Варшава? — ігноруючи «цвішенруфи», продовжував патетично Терешко, після чого почав звалювати на купу Москву, Варшаву, Київ, так ніби ці мільйонові селища були для нього старими лахами, які він збирався перетрясти й провітрити. — Чого вони від нас хочуть? — питав і сам собі відповідав: — Визволяти! — протягав злорадо це велике слово, дивлячись на слухачів, яке це справило на них враження. Слухачі лише шкірили зуби. Терешко провадив далі: — Триста з гаком років визволяють. І не можуть визволити! І все кричать, що нас нема! А коли ми є — нас видумали! Раз австріяки, раз німці, а тепер, напевно, підуть американці… А колись, може, китайці… і, якщо не помагають ні німці, ні китайці, тоді пускають в хід Пушкіна, Міцкевича, Колиму чи якусь іншу пародію вроді Берези Картузької. І так визволяють, і визволяють, і все безконечно визволяють, і сьогодні визволили мене, наприклад, так далеко, що я готов бути не лише отаманом такої ось бригади, але й Люципером, коли навинеться для цього нагода.
Б'ємось, б'ємось! Віки б'ємось, — змінив він тон на ліричний, роздумливий, навіть сентиментальний з домішкою мелодраматичности. — Проливаємо ріки своєї і не своєї крови, знекровлюємось взаємно і нидіємо всі разом при корені, мов зачумлені, — Москва не Москва, Варшава не Варшава, Київ не Київ. І ніхто з нас не знає, що, може, вже в цей самий час десь наставляють свої вітрила нові варяги, що прийдуть і будуть «рядити і володіти».
— О! — патетично, мов Савонаролля, зносив свій голос до неба Терешко, — хай не хваляться наші визволителі, що вони нас перемогли! Прийде час — і переможе Правда! І горе тим, що цього не розуміють або не хочуть розуміти.
На цьому Терешко скінчив. І після цього можна було сподіватися урагану оплесків, але такого не сталося. Слухачі були досить зрівноважені й індиферентні. З виразу їх облич можна було цілком певно сказати, що багато з них просто нічого не зрозуміли. Їм навіть інколи здавалося, що Терешко кпить собі з різних дуже поважних справ, і, тільки знаючи Терешка, вони не відважувались проти цього запротестувати.