Чого не гоїть огонь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Чого не гоїть огонь». Краткое содержание книги:
Питання було для командира несподіване, він посміхнувся, втягнув носом повітря і глянув на Осипа.
— Ну! Осип! Сип! Держи одвіт! Два кроки вперед! Марш! Осип виступив перед підковою. Невеликого росту, русявий, з підсмаленими бровами. Був трішки ранений у палець — одинокий ранений з останньої виправи.
— Хм… Що ж я скажу? — почав він. — Інтелект — це така… така…
— Кобила, — підказав йому Терешко з рядів.
— Ось Терешко каже, що це така кобила, що коли її маєш — вона тебе вивезе з усякої, якої хочеш, халепи.
— А якої вона масти? — впав знову запит з рядів.
— Переважно — періста!
— Ха-ха-ха! — зареготала підкова.
— А до чого вам той інтелект? — запитав командир.
— Та це не я, — виправдовувався Плющ. — Це Осип. Учора він казав, що треба мати інтелект… щось іще… Ага! Характер! А тоді, каже… либонь, і той… і Україну поставимо.
— І я, братця, так думаю, — додав командир. А потім звелів Осипові відступити назад і скомандував: — Бригадо! Струнко! Спочинь! Розходься!
Увечері мав скінчитися реченець для тих, що мали б «відпливати», але в цей час усі були так зайняті обговоренням нового способу атаки «трьох рамен», що про «вибір» забулося. Бригада згорталася в кулак. У залізний кулак з м'яса, крови, костей і духа. Залізняк мав чудову тему для своєї «залізної поезії» і, використавши перерву між «марш-марш» — обідом, таки встругнув нову віршу:
Бригадирці понабивали на долонях мозолі, плескаючи Залізнякові «браво». А Терешко позаздростив смертельно поетові і рішив також блиснути «поезією»:
— Ха-ха-ха! Браво! Терешко, браво! Орден, орден Терешкові! Лауреат!
Рішили видавати журнал «Барабан». Усі бригадою пішли писати вірші. Появилися футуристи, символісти, ідеалісти, реалісти. Один з ідеалістів, що величав себе Блохою, ушкварив поему на самого командира:
А в нашого командира завелася Зося,
Бо для всіх вона ласкава — хто лиш не попросить, —
починалась та поема.
— Е-е, Блоха! — перечив редактор «Барабана» Левко-Глевко. — За таке тобі командир порахує ребра.
— Та чого ж? — дивувався Блоха.
— А того ж! Коли б так хто чіпнув твою Оришку?
— І чіпають! І ще як чіпають!..
— А що то значить те твоє «всіх»?
— Там написано… всіх… Ясно!
— То ти нашого командира до всіх рівняєш? Чи знаєш ти, що за ним хоч би й княжна тьмутараканська побіжить. А ти… Зося!
— Я це знаю, я це дуже добре знаю, Левку-Глевку, одначе я не те хотів сказати. Ти мене не так зрозумів… Я просто… Ось хотілось… Для настрою… Посміятись… Ти ж, як редактор «Барабана»… I поема моя добра, і ти мусиш її вмістити. Хоч — перед цілим фронтом прочитаю?
— Сказився!
— Прочитаю! Перед фронтом!
Виникла дискусія, спочатку так собі, але вона набирала й набирала сили, до неї долучились інші, а там ще інші, і нарешті створилося дві партії — за Блоху і проти Блохи. Сипалися докази, контрдокази, аж поки температура піднялася настільки, що один одного назвав щось як дурнем, а там уже залишався один крок до завушника, і, коли б їх не розвели, хтозна, як би далеко вони зайшли у своєму шляхетному гніві.
Але й така справа опинилась у товариському суді бригади, причому Терешко, що був, розуміється, головним лавником того суду, ще раз мав нагоду висловити свої різні з цього приводу сентенції. Він почав доказувати, що це вже не така національна прикмета, що ми потрапимо з дурниці зробити ціле діло.
— Самі нерви, — казав Терешко, — така тобі нервова бомба — бух-тарах, огонь, дим, і вже вороги до сьомого коліна, хай там б'ють громи чи валиться земля.