Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
— Мені тебе дуже бракувало, сестричко. Я часто думав про тебе, там, на чужині…
Амеліна здригнулася всім тілом. Філіп підвів голову і враз схопився на ноги.
— Амеліночко, не треба плакати, рідна моя. Все, що завгодно, тільки не це. Бо і я заплачу, я це вмію.
Очі його справді зволожніли. Він узяв її руку і провів нею по своїй щоці.
— От бачиш! Не треба, перестань, кохана.
Амеліна всміхнулася крізь сльози:
— Кохана? Ти сказав: кохана?
Замість відповіді Філіп покрив поцілунками її лице та руки. Вона схилила голову і впилася зубами в його плече.
— Амеліно, не кусайся, серденько.
— А ти роби щось, не стій як укопаний.
Філіп підхопив її на руки і забрався разом з нею на ліжко.
— Що ж тепер буде з Сімоном? — запитав він чи то в неї, чи то в себе.
— Не знаю… І знати не хочу… Прости мене, Господи, грішну! — І Амеліна припала до його вуст жагучим поцілунком.
„Прости мене, Сімоне, грішного“, — наостанку подумав Філіп, усвідомивши, що вже не зможе врятувати світ від появи ще однієї перелюбниці.
Та й не хоче цього.
Розділ XIV
у якому ми знайомимося ще з двома персонажами нашої повісті, щоб потім надовго попрощатися з ними
Коли на полюванні він несподівано впав з коня, то розцінив це як ще одну ланку в довгому ланцюгу прикрих пригод сьогоднішнього дня — аж ніяк не найкращого дня в його житті. Він навіть не підозрював, що саме цього дня йому таким химерним чином усміхнулася доля… Але всьому свій час.
Цькування оленя було в самому розпалі, тож і не дивно, що ніхто з учасників полювання, включаючи слуг, не помітив його падіння. Він не покликав на допомогу, не просурмив у ріг, а лежачи під кущем, пристрасно дякував Богові та хвалив себе за виявлену спритність, що при такому раптовому падінні не розбився, нічого собі не зламав, навіть як слід не забився і відбувся лише легким переляком та попервах гострим болем у правому плечі, який, утім, швидко минувся.
„Ну, ні! — подумав він. — На сьогодні з мене досить. Я вже ситий по зав’язку і олениною, і кабанятиною, і дичиною пернатою, і взагалі всім цим бісовим полюванням — диви, ще об’їмся… Повернуся краще до замку. Від гріха подалі…“
Околиці були знайомі йому з дитинства. Крекчучи, він підвівся з трави і впевнено рушив назустріч своїй долі.
Невеликий замок, що слугував йому за мисливську резиденцію в цих краях, знаходився неподалік. Молодий вельможа йшов без поспіху, муркочучи собі під ніс пісню, яку, вочевидь, склав сам, оскільки час від часу він змінював у тексті окремі слова, а то й цілі рядки, незадоволено морщився, коли в нього щось не виходило, і задоволено гмикав, коли знаходив вдалу метафору.
Заглиблений у це заняття вельможа-поет не дивився, куди несуть його ноги, як це часом буває, коли йдеш знайомою тобі місциною, маючи цілком певну мету своєї подорожі і думаючи про щось своє. Пізніше він згадав, що при цьому зробив добрячий гак, але тільки недбало знизав плечима: яка важниця, всяке буває. Йому й на думку не спадало, що, можливо, це не випадковість, не простий збіг обставин, що саме тоді, коли він наблизився до широкої трактової дороги, яка навпіл розтинала безкрай довколишнього лісу, саме в тому місці, прямо перед ним, а не за милю чи дві від нього, пролунав сповнений відчаю крик:
— Люди! Рятуйте!
Повернувшись з чарівного світу поезії до суворої дійсності, де люди страждають і вмирають насправді, а не вдавано, молодий вельможа заквапився на голос і невдовзі побачив трьох голодранців, що оточили посеред дороги самотнього вершника. Двоє намагалися стягнути свою офіру з сідла, а третій міцно тримав за вуздечку стару строкату шкапу, таку жалюгідну на вигляд, що до неї ніяк не пасувала горда назва „кінь“.
Не стишуючи ходи, вельможа вихопив з піхв меч і водночас коротко просурмив у ріг. Різкий, пронизливий клич розлігся навкруги.
Голодранці здригнулися і дружно повернули голови. Завидівши на узліссі озброєного сеньйора, вони на мить остовпіли, а потім, не змовляючись, кинулися навтікача.
„Боягузи!“ — презирливо подумав вельможа, підходячи ближче до врятованого мандрівника.
Це був старий, геть посивілий чоловік років шістдесяти, але ще досить міцний на вигляд і кремезної статури. Він був одягнений у поношений селянський одяг з грубої тканини, потріпаний солом’яний капелюх і побиті старі черевики, які ледве трималися у нього на ногах.