Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
Палаючі боги кидали навколо яскраве світло і здавалися вдягненими у шати миготливого полум’я — жовтого, червоного, жовтогарячого. Якось септон Барр сказав Давосу, що ті подоби вирізьблено зі щогл кораблів, які доправили сюди з Валірії перших Таргарієнів. Впродовж століть їх фарбували та перефарбовували, визолочували, висріблювали, прикрашали коштовним камінням.
— Ось їхня краса і потішить Ра-Гльора, — мовила Мелісандра, коли закликала Станіса скинути богів з вівтарів і витягти за браму замку.
Діва лежала поперек Воїна, розкинувши руки, наче намагалася обійняти його. Мати, здавалося, аж здригнулася, коли полум’я лизнуло їй обличчя. В серці у неї стирчав меч-півторак, і його шкіряне руків’я палахкотіло живим вогнем. Батько лежав знизу, бо впав першим. Давос бачив, як рука Мороку зсудомилася, скрутилася, як пальці його зчорнілися та один за одним відпали геть, лишивши по собі тліюче вугілля. Неподалік князя Кельтигара спіткав напад кашлю; він прикрив зморшкувате обличчя льоняною хусткою, гаптованою червоними крабами. Мирійці грілися собі коло вогню та перекидалися жартами, але юний князь Бар-Емон аж зійшов на сірі плями, а князь Веларіон спостерігав радше за королем, ніж за багаттям.
Давос дорого б дав за те, аби взнати, що він там собі думає, але не міг сподіватися на дружню довіру вельможі з роду Веларіонів. Господар Припливів походив від крові старої Валірії, його дім тричі видавав своїх дочок за принців Таргарієнів, а Давос Лукомор смердів рибою та цибулею. З іншими панами він почувався не краще. Нікому з них він довіряти не міг, та й вони його на свої таємні наради не кликали. Сини Давоса бачили від панства те саме презирство. «Але мої онуки виїжджатимуть на турнірах проти їхніх, і одного дня їхня кров змішається з нашою. З часом чорний корабель віятиме за вітром не нижче, ніж морський коник Веларіона чи червоні краби Кельтигара.»
Це якщо Станіс здобуде-таки трон. Якщо ж він програє…
«Всім, чим я став, я завдячую йому.» Станіс висвятив його у лицарський стан. Посадив на почесне місце за своїм столом, дав військову галеру замість перемитницької лайби. Дал та Алард теж мають під проводом бойові галери, Марік очолює веслярів на «Люті», Матос служить при батькові помічником на «Чорній Беті», а Девана король взяв до себе зброєносцем. Одного дня малого висвятять у лицарі, та й двох меншеньких теж. Мар’я тепер хазяйнує у невеличкому міцному обійсті на мисі Гніву, челядь кличе її «мосьпані», а Давос може брати оленя у власних лісах. Все це він має від Станіса Баратеона за ціну в кілька шматочків пальців. «Станіс вчинив зі мною по правді, бо ж я чхав на королівський закон усе життя. І тим він заслужив мою вірність назавжди.» Давос торкнувся маленького мішечка, що висів на шиї на шкіряному ремінці. Кісточки його пальців приносили йому щастя, а зараз він його потребував. «Як і всі ми. А понад усе — мій пан Станіс.»
Блідий вогонь лизнув сіре небо. Здійнявся чорний дим, закручуючись вихорами. Вітер жбурнув його на людей, ті замигали, спливли слізьми, почали терти очі. Алард відвернув голову, закашлявся, вилаявся. «Смак ближнього майбутнього», подумав Давос. «Багато хто згорить, поки ця війна скінчиться.»
Мелісандра була вдягнена з голови до п’ят у вогняний єдваб і кривавий оксамит, а очі виблискували тим самим червоним світлом, що й великий рубін на шиї. Останній палав так, наче містив у собі власний вогонь.
— У стародавніх книгах Асшаю написано, що настане такий день після довгого літа, коли зірки спливуть кров’ю, а чорний подих темряви важко впаде на світ. В ту жахливу годину воїн витягне з вогню палаючий меч. То буде меч Світлоносець, Червоний Меч Звитяжців, а воїн, що триматиме його — Азор Ахай відроджений, перед яким морок відступить і втече геть.
Вона підвищила голос, аби чули всі, хто зібрався.
— Азор Ахай, улюбленець Ра-Гльора! Воїн Світла, Син Вогню! Вийди наперед, твій меч чекає на тебе! Вийди наперед і візьми його до рук!
Станіс Баратеон рушив уперед кроком, яким вояки йдуть на бій. Королівські зброєносці вийшли слідом, щоб допомагати. Давос побачив, як його син Деван натяг на правицю короля довгу підбиту рукавицю. Хлопець мав на собі жупана вершкового кольору з нашитим на грудях вогняним серцем. Брієн Парин був вдягнений так само; він зав’язав навколо шиї його милості поворозки цупкої шкіряної киреї. Позаду себе Давос почув неголосний дзенькіт — калатання дзвіночків.