Емілі виростає

Ні, не лежить мені душа до тітки Рут.

„Сміх сови“ передрукували в „Часі“, що виходить у Шрусбері, — передрукували з тою самою набірною помилкою. Евеліна Блейк твердить, мовляв, неймовірно, щоб я була авторкою цього вірша, що вона вже читала його кілька років тому, лиш не пригадує, де саме.

Впізнаю тебе, люба моя Евеліно!

Тітка Елізабет про все те не каже ні слова, та кузен Джиммі шепнув мені, мовби вона вирізає з часописів мої твори і вкладає їх до Біблії, що лежить на столику біля узголів’я її ліжка. Коли я оголосила їй, що отримаю за свого вірша рівновартість двох доларів у вигляді насіння, вона відказала, що незабаром я, безсумнівно, довідаюсь про банкрутство тієї фірми!

Маю намір послати до „Золотих миттєвостей“ те оповідання про дитину, що так сподобалося панові Карпентеру. Добре було б надрукувати його на машинці, та нині це, на жаль, неможливо. Доведеться переписувати пером — переписувати уважно й ретельно. Все думаю, чи зважитись на такий крок. За оповідання заплатили б готівкою — це достеменно.

Невдовзі повернеться Дін. Тішуся заздалегідь! Цікаво, чи скаже він, що я дуже змінилася. Я підросла ще — підросла безперечно. Тітка Лаура говорить, мовляв, незабаром я вже носитиму довгі сукні й зашпилюватиму волосся, однак тітка Елізабет зауважила на те, що я ще надто юна — мені ж лише п’ятнадцять років. На її думку, нинішні дівчата у такому віці є менш жіночними, ніж за часів її молодості. Я знаю: тітка Елізабет побоюється, що я, тільки-но виросту, втечу, „як Джульєтта“. Але куди мені поспішати? Я ще не хочу ставати дорослою. Краще затриматися на межі дитинства й панянського віку. Вряди-годи можна бути дитинною — і не соромитися того; а коли захочу проявити свою дорослість, то мені додадуть „авторитету“ кілька понаднормових дюймів мого зросту.