Емілі виростає
- Автор: Монтгомери Люси Мод
- Серия: Emily #2
- Год: 1914
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-395-752-4
- Переводчик: Олег Бурячківський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Емілі виростає». Краткое содержание книги:
Нові зустрічі, радощі та переживання, успіхи й невдачі, перше визнання її письменницького хисту і перша закоханість — про все це у другій книзі трилогії.
— Мої прабабці ніколи не мали справи з тіткою Рут! — ображено кинула Емілі.
— Зате вони мали справу з твоїми прадідами, — відказав кузен Джиммі, неначе мав на думці, що це було найтяжче випробування, немовби хотів сказати, що для того, хто спізнав норов Арчібальда чи Х’юго Мурреїв, тітка Рут є тільки чистилищем, аж ніяк не пеклом.
— Кузене Джиммі, ти вважаєш, я повинна вернутися й вислухати нову лайку, витерпіти нові утиски з боку тітки Рут і далі поводитись так, мовби нічого не сталося?
— А що ти сама думаєш про це, курчатко? — спитав кузен Джиммі. — Візьми-но горішка, маленька.
Цього разу Емілі дала себе умовити. Прагнула хоч якоїсь розради. Спробує гризти улюблені горіхи й, попри те, залишатися постаттю драматичною.
Емілі з тону скорботного зненацька перекинулася у тон задерикуватий.
— Тітка Рут була сьогодні просто потворною, і не лише сьогодні, а всі останні місяці — надто відколи бронхіт не дав їй змоги виходити з дому. Ти не можеш собі уявити, чим було життя в її господі.
— Чому не можу — ще й як можу! Рут Даттон завжди робила нещасними всіх, хто її оточував. А чи зігрілися в тебе ноги, Емілі?
— Я ненавиджу її! — викрикнула Емілі, гарячково шукаючи собі виправдання. — Це страшно — жити під одним дахом з людиною, котру ненавидиш.
— Так, це труїть кожну хвилину життя, — погодився кузен Джиммі.
— Не моя у тому вина. Я силкувалася її полюбити, здобути її прихильність. Вона завжди знаходить, чим мені дорікнути, завжди краще від мене знає, що я думаю, які мої наміри. Винюхує зневагу до себе у кожному слові моєму, у кожному вчинку. А сама безупину кривдить пам’ять моїх предків. Безупину прощає мені не скоєні мною провини чи радше добрі мої вчинки…
— Це ще прикріше, — підтакував кузен Джиммі, не втрачаючи серйозності.
— Ще прикріше — твоя правда. Знаю наперед: як стану перед нею завтра, то неодмінно скаже: «Цього разу прощаю тобі, але гляди — щоб це більше не повторювалося». А, крім того, вона так сичить — о, її мова є справдешнім зміїним сичанням!
— Ти чула колись сичання змії, курчатко? — спитав кузен Джиммі.
Емілі не зволила відповісти.
— Якби навіть хотіла, я не можу весь час поводитись зле, проте, на думку тітки Рут, я взагалі нездатна вчинити щось добре. Не дозволяє мені вечорами виходити з дому — під приводом того, що сухотниці, як і сухотники, повинні рано лягати спати. Коли їй холодно, я мушу вдягати теплу сорочку. Вічно ставить мені неприємні запитання, а коли я даю їй свої пояснення, не йме мені віри. Безперервно закидає мені хитрість, ба більше — підступність. От і цього разу твердила, наче я була настільки хитрою, аж приховала від неї участь у комедійці, знаючи, що вона не дозволить мені грати у ній. А мені таке просто на думку не спало. Таж минулого тижня писали про це місцеві газети. Тітка Рут уважно ті газети читає! Про одну й ту саму річ вона може говорити тижнями, були б лише тема і привід для бурчання чи лайки. Коли я ненароком заплямувала іржею одну з моїх сорочок, то вчинила мені натуральний допит — як, чому і коли це сталося, — а я не мала про те жодного уявлення — правда! Я божеволіла від самого лише звучання слів «іржа» та «сорочка»…
— Будь-яка нормальна людина сприймала би це так само, — промовив кузен Джиммі до шинки, що звисала зі стелі.
— Кожна поодинока, кожна окрема сцена є лиш дрібницею — я знаю! — і ти вважаєш мене дурепою, що все це кажу, але…
— Ні, ні. Сто дрібниць важать більше, ніж одна гостра колотнеча.
— Отож-бо: коле й коле мене своїми отруйними шпильками! Не дозволяє бувати у мене ні Ільзі, ні Тедді, ні Перрі, не вільно й мені нікого відвідувати, за винятком отого дурника — Ендрю. А мені від нього вже душу верне! Заборонила мені йти на вечірку, де були чи не всі учні мого класу. Не було мене й на святкуванні Нового року; всі пішли — всі, крім мене. Йду собі на узгір’я, до Країни Висот — вона вже переконана, що там діється щось підозріливе, щось недобре. Вона сама ніколи не відчуває потреби руху, потреби насолоджуватися красою природи, то звідки ж у мене, мовляв, такі забаганки? Твердить, я надто високої думки про власну персону… Ні, неправда. Чи ти гадаєш, вона має рацію?
— Ні, — замислено відповів кузен Джиммі. — Ти справді високої думки про себе, однак не занадто високої.
— Каже, мовляв, я завжди роблю не те, що належить робити. Її педантизм є просто нестерпним. Тільки й чую від неї: чому, для чого, навіщо? Тільки й чую, кузене Джиммі!