Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
— Я гадаю, що Перрейра, — це наш імпресаріо, — більше розраховує на європейців, — сказав Ота. — Зрештою, тут багато французів.
— Так, так, — задумливо мовив Кліке, — нас тут багато. Не можна сказати, що нам погано живеться, боронь боже. Але це, звісно, не Франція… З другого боку, ми тут виконуємо почесне піонерське завдання, і далеко не легке. Перевести цих упертюхів із п'ятнадцятого століття прямо в двадцяте не так просто. А силою нічого не доб'єшся. Ми повинні подавати гарний приклад. Правду я кажу чи ні?
Пан Кліке говорив надзвичайно швидко, просто сипав словами. Підсунув до Оти тарілку з печивом:
— Беріть, пригощайтеся. Це тутешні ласощі.
— Дякую, не хочу.
— Ви робите помилку, — сказав Кліке, хрумаючи коржик з рожевою поливою. — Отже, кажете, що ви — професіональний боксер. Де ті часи, коли я ходив аплодувати Карпентьє. Де той Париж! А хто ви, власне, за фахом? Я маю на увазі, ким ви були до того, як стали на цей нелегкий шлях?
— Автомеханіком.
— Та ну? — здивувався Кліке й забув навіть про коржик. — Я вами захоплений, юначе. Такий талант!.. Я неодмінно прийду вас підбадьорити, обіцяю! — Він глянув на золотий годинник і ляснув у долоні. Тієї ж миті до нього підбіг офіціант. — Візьміть гроші. Так, і за цього пана теж.
— Ну що ви, не треба, — промимрив Ота і поліз рукою в кишеню, вдаючи, що шукає гроші.
— Облиште, — махнув Кліке напханим гаманцем і квапливо підвівся. — Даруйте, я поспішаю. Мабуть, ми з вами ще побачимося.
— Сподіваюся, — мовив Ота.
Він і справді сподівався, що ще зустріне цього чоловіка. Цілком приємний співбесідник… Раптом він побачив на столі срібний портсигар, схопив його й побіг наздоганяти Кліке. На превеликий подив, він побачив його за найближчим кущем, до той годував пташок печивом.
— О боже! — вигукнув Кліке, побачивши свій портсигар. — Дякую. Я іноді втрачаю розум. Але ніколи не втрачаю серця. Коли я бачу цих пташок… — Усміхаючись, він розкидав останні крихти й пішов з Отою поволі до виходу, геть забувши, що поспішає. — Ви довго затримаєтесь у Рабаті?
— Це не від мене залежить, — відповів Ота. — Я пробув би тут, може, й рік. Це місто мені подобається куди більше, ніж Каса.
— Не нагадуйте мені про Каса, — здригнувся від огиди Кліке. — Каса не Марокко, Каса не Європа, Каса щось середнє між ними, а те, що середнє, завжди нічого не варте, — Вони пройшли у хвіртку. — Отже, до побачення увечері.
— До побачення. Але надто великих надій на мене не покладайте. Я не Карпентьє.
— Що правда, то правда! — пирснув Кліке. — Даруйте. Я тільки хотів сказати, що Карпентьє напевно не бився б у готелі «Дю Марок». Навіть якби й зробив дурницю, приїхавши до Марокко.
— Я теж так думаю. — Ота дивився вслід Кліке. Той розмашистою, впевненою ходою підійшов до блискучого лімузина й відімкнув дверцята. «Мабуть, це великий багатій… а такий компанійський, що аж підозріливо. Якби не пропали мої чотири тисячі, я був би з ним обережніший. — Ота уявив собі напханий гаманець Кліке і засміявся. — Ні, цей чоловік зовсім по схожий на пса Дантона. А втім, хоч би він був такий самий, усе одно нічого в мене не взяв біг. Нічогісінько, хіба що продав би мене в рабство. Проте він навіть і цього не зміг би зробити, бо я вже в рабстві, й нема чого будувати ілюзій. Фавлер тільки свисне і скомандує: «Нокаутуй товариша!» — і я зіб'ю свого товариша на болото, й він опиниться на вулиці. Отак, Отику Скала. І ти не можеш нічого змінити, тобі лишається хіба що самому опинитися на вулиці, але ти цього теж не зробиш. Для цього ти надто себе любиш… Щонайбільше можеш сказати собі, що битимешся чесно, гідно. Хто кого. Кращий з нас двох залишиться тут, це зрештою справедливо. Такий закон природи, і проти нього нічого не вдієш. Кожен захищає свою шкуру. До того ж тут є Джоанна».
Оту знов охопила туга, яка трохи була розвіялася в кафе, і він прагнув тепер тільки одного — щоб усе лишилося вже позаду або щоб він принаймні стояв зараз на рингу. Щоб уже почався цей бій…
Потім він подумав про те, що перед боєм потисне Камілеві руку і що це, власне, буде вперше, бо вони ще ні разу не подавали один одному руки, навіть тоді, коли Каміль підсів до нього на пароплаві, ні вчора в Каса, коли Каміль здибав його на вулиці і повів із собою. Вони подадуть один одному руки тільки тепер, коли Каміль стане перед ним у ролі жертви… Це була вельми сумна перспектива, й Ота вирішив будь-що уникнути зустрічі з Камілем до вечора, щоб нічого йому не казати, щоб не опускати перед ним очі й не червоніти від сорому.