Карнавал у Марокко
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Дмитро Андрухів
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Карнавал у Марокко». Краткое содержание книги:
В погоні за наживою сюди припливав усякий набрід колонізаторського світу — темні ділки, шахраї, авантюристи, з яких брали приклад і місцеві любителі легкого заробітку.
Саме з такими людьми доля зводить героя. Автор не показує інших людей Марокко, які боролися за те, щоб чесно і вільно жити в своїй країні. Ота попадає немов у величезний карнавал, учасники якого прикриваються різними масками. Йому нелегко розібратися в цьому маскараді, а ще важче — звикнути до нього і примиритися з ним.
Неначе мильні бульбашки, лопаються райдужні надії, лишається тільки похмурий світ, у якому єдиним ясним променем стає щира дружба і незрадливе кохання доброї арабської дівчини. Нерівна боротьба героя за право на чесне життя закінчується трагічно.
— Або навпаки, звір зіб'є на болото цього красеня, і всі за ним плакатимуть, — поетично докинув Монді Перрейра.
— Але спершу цей красень повинен показати, на що він здатний. І це він зробить ще сьогодні, перемігши Каміля, оте позшиване опудало. Якщо красень покаже себе і ми його не виженемо, то він сфотографується й одержить паспорт Густава Сауліта.
Ота мало не підскочив з радості:
— Мені не треба фотографуватися! — І блискавично сягнув у кишеню. — Фотографій у мене вистачає!
— Хе-хе, — захихикав Фавлер, дивлячись на фотографію віддалік, наче далекозорий. — Ти часом не моряк?
— Ні. Це просто так.
— Леле, який гарний віслюк! — зареготав Монді.
— Це колесо можна відрізати! — вигукнув Ота.
— Можна, — кивнув головою Фавлер і поклав фотографію в шухляду. — Але ми почекаємо до вечора. Зрозумів?
— Цілком.
Ота вийшов. Він і справді все зрозумів. Вони жадали реклами. Жадали кривавого бою, без імітації. Однак боялися, що коли виставлять Оту проти Гадюки, цей негідник, охолодить свій запал і нокаутує його на початку першого ж раунду. А може, вони й справді хотіли здихатися Каміля… Ні, навряд. Вони хотіли заробити на ньому, відшкодувати втрачене в Каса і мали на це право. «Я беззахисний, і він не в кращому становищі. Мабуть, слабий, навіть дуже… Я ніколи не бачив, як він б'ється, та навряд, щоб це було цікаво. Він тут із ласки. Стара, зів'яла, підфарбована слава. І я його локаутую. Безперечно. Куди легше, ніж Гадюку. Мені, щиро кажучи, диявольськи пощастило, і я мав би за ці десять франків піти напитись. Хоч я й не в формі, хоч і не тренований, я здолаю Каміля. Неодмінно!»
Спускаючись сходами, Ота повторював на кожній приступці:
— Неодмінно… Неодмінно!..
І все-таки він не радів. Відчував, що радів би значно більше, якби проти нього виставили Гадюку. Боявся б, це правда, але так було б краще. Із сходів побачив Каміля. Той стояв у вестибюлі й, здавалося, на когось чекав.
Ота збентежено зупинився й квапливо сховався за кошлатою пальмою. Чорт! Він не міг підійти до Каміля, не міг хоча б уже тому, що мусив би щось сказати. А він же не міг сказати: «Гей, Камілю, стара шкапо, сьогодні увечері я тобі покажу, де раки зимують! Мені головне зарекомендувати себе, а ти йди під три чорти!» Так негоже, бо… бо людина — це все-таки людина, і в ній є оте, що називається порядністю, дружбою чи ще якось. І коли б послухатись тієї штуки, то треба було б підійти до Каміля, потиснути йому руку, наче нічого й не сталося: «Не турбуйся, друже. Якщо вже так складається, то я ввечері на ринг не вийду. Бувай, спасибі за підтримку, але тут може вижити тільки один. Ти прийшов сюди раніше, отож я вертаюся на вулицю, де ти мене вчора знайшов». Однак він не міг цього зробити, знав, що ніколи не зробить, бо в нього не стане на це снаги.
«О боже, — подумав Ота. — Який я брудний, боягузливий пацюк!»
Каміль усе ще стояв унизу й раз по раз зиркав на сходи, а Ота ховався за пальмою в готелі, куди його привів Каміль, де Каміль допоміг йому одержати постіль і харчі, позичив черевики, суспензорій, — ховався, обливаючись потом від сорому й страху, що Каміль підійде до сходів і побачить його.
Ота мало не задихнувся, так йому було жарко, він хотів якнайскоріше опинитися на повітрі, піти кудись, де Каміль не зміг би йото знайти — але Каміль стояв у вестибюлі, заступивши дорогу, і чекав.
На кого?
Це було зрозуміло.
Ота випростався і, ховаючись за кроною пальми, визирнув з вікна, відчиненого навстіж. Під вікном був карниз, під карнизом безлюдний сад з лавами, залитий ранковим сонцем. Мить — і Ота стояв уже на карнизі. Потім м'яко стрибнув на грядку. З саду вела хвіртка на вулицю.
Обтрусивши коліна, він подався ліворуч, де вдалині зеленіло щось схоже на парк.
Це не був парк, але це, без сумніву, було найкраще місце, яке Ота будь: коли бачив. Під пальмами зеленіло широке листя бананів упереміш із кущами, назви яких він не знав. На старій вежі гніздилися лелеки, художник у капелюсі стояв перед мольбертом і розтирав на полотні яскраво-зелену фарбу. Тінь була прохолодна і свіжа. Ота дійшов у кінець алеї і опинився біля огорожі, яка спускалася перпендикулярно до каламутної річки, що впадала в океан. Було видно її широке гирло, смугу, де прибій зливався з течією, коричнева прісна вода з солоною і голубою. По той бік біліло містечко з мінаретом, схожим на цукровий стовп.