Щиголь

— Звідки… — почав я, маючи на меті запитати: «Звідки ви знаєте?», але мій язик не захотів повертатися.

Він потер око й несподівано випростався, ніби щойно розлив свій трунок на стіл.

— Пробач. Розумієш, я не так почав. Господи, я… — Він зробив туманний жест, ніби хотів сказати: «Я виснажений і припустився помилки».

Я не вельми чемно відвернувся від нього, засліплений хвилею емоцій, які мали нудотний присмак. Після смерті матері я майже не плакав, а тим більше в присутності людей, — навіть на церковній службі в її пам’ять, де люди, які її майже не знали (а були й такі, що перетворювали її життя на пекло, як, наприклад, Матільда), схлипували та втирали носи навкруг мене.

Він помітив, що я засмутився, й почав щось казати, але передумав.

— Ти щось їв? — несподівано запитав він.

Я був надто здивований, щоб відповісти. Їжа — це останнє, про що я міг подумати.

— Так я й думав, — сказав він, зі скрипом підіймаючись зі свого місця. — Ходімо, щось вигадаємо.

— Я не голодний, — сказав я так грубо, що мені аж стало соромно за себе. Після смерті моєї матері всі, здається, тільки й думали про те, щоб напхати мені чогось у горлянку.

— Ну звісно. — Вільною рукою він відігнав хмару диму. — Але ходімо, будь ласка. Зроби мені приємність. До речі, ти не вегетаріанець?

— Ні! — ображено відповів я. — Чому ви про це подумали?

Він засміявся — коротко, гостро.

— Ти не обурюйся. Більшість друзів Піппи не споживають м’ясної їжі, вона також.

— Он як, — розгублено сказав я, і він подивився на мене зі жвавою, неквапливою цікавістю.

— То знай, що я також не вегетаріанець, — сказав він. — Я готовий їсти все що завгодно, навіть найхимерніші страви. Отже, ми з тобою знайдемо якийсь вихід.

Він поштовхом відчинив двері, і я вийшов за ним у напханий усілякими речами коридор, стіни якого були обвішані заплямованими дзеркалами та старими фотографіями. Він швидко йшов попереду мене, а я намагався не відставати й водночас дивитися: на фото були родинні групи, білі колони, веранди й пальми. Тенісний корт, моріжок, застелений перським килимом. Служники в білих костюмах, вишикувані в один ряд. Мій погляд зупинився на містері Блеквеллі — носатий і привабливий, в ошатному білому одязі, на спині горб навіть у молодості. Він прихилився до стіни над морем, поблизу пальм; поруч нього, на стіні, тримаючи руку на його плечі й на голову вище від нього, — усміхалася маленька Піппа. Хоч якою крихіткою вона була, схожість із сучасною Піппою вражала: її шкіра, очі, голова, нахилена під тим самим кутом, і волосся, руде, як у нього.

— Це ж вона, правда? — запитав я, і в ту саму мить усвідомив, що це не може бути вона.

Ця світлина зі своїми злинялими кольорами та одягом, який давно вийшов із моди, була знята задовго до того, як я народився.

Гобі обернувся й підійшов подивитися на фотографію.

— Ні, — спокійно відповів він, тримаючи руки за спиною. — Це Джульєтта. Мати Піппи.

— А де вона тепер?