Помилка

І ми дзенькнули келихами.

«За те, що ми тепер у безпеці й назавжди разом», — подумала я, зробивши ковток холодної чистої «Сан-Пелеґріно».

Пол допив вино, відхилився на спинку крісла й посміхнувся. Він наче інтуїтивно відчував, що все погане тепер позаду, що лихе шаленство скінчилось, і попереду в нас — нове життя.

У мерехтливому світлі свічок я дивилася на Пола так, наче бачила його вперше. Його рудувате волосся, його проникливі блакитні очі, його сильні руки — руки, що захистили мене від Скотта.

— Що це? Ти тільки послухай, люба моя! — раптом сказав Пол, нахиляючись до мене через стіл. — Просто неймовірно!

З гучномовців линув голос Френка Сінатри. То була пісня «Ти прекрасна сьогодні вночі».

Пісня, яку грали на нашому весіллі.

Я почувалася до непристойності щасливою. Чи можна було щось іще вимагати від життя? Моє серце пурхало у вишині, як бульбашки газованої води в моєму келихові. Ця пісня має зараз символічний сенс. «Вона — як підтвердження», — подумала я. Підтвердження того, що тепер ми з Полом — навіки разом. Нарешті ми щасливі. Щасливі — і вільні. І невдовзі в нас народиться дитина, на яку ми так довго чекали.

— Ну як тобі? Що скажеш? — спитав мій чоловік, коли пісня добігла кінця.

— Ти про феттучіні? — перепитала я. — Фантастика!

— Та ні, — сказав Пол. — Про наш новий район.

Ґрінрідж міг би зійти за типове містечко в Новій Англії, якби не коштовні мистецькі галереї, коштовні винні крамниці й так само коштовні готельчики на Мейн-стрит. Така собі суміш авангарду й Нормана Роквела. Сам же ресторан «Монтічіано» розташовувався в переобладнаній споруді дев'ятнадцятого століття, у якій колись містилася пожежна частина. У журналі «Нью-Йорк» я прочитала, що чимало нью-йоркських модельєрів та художників купили в Ґрінріджі заміські будинки. А чому б і ні, зважаючи на те, що тут — один з найнижчих показників злочинності?

— Це фантастика, що ми переїжджаємо взагалі, а ще фантастичніше — що ми переїжджаємо саме сюди, — зауважила я.

— А ти ж іще навіть будинку не бачила, — з ентузіазмом сказав Пол. — Подорож починається відразу після десерту.

«Наш новий будинок», — подумала я. З дахом, що не протікає? З дверима, що не розчиняються самі, після того як їх зачинили? Я захоплено й водночас дещо недовірливо похитала головою.

Коли хвилин через десять підійшов офіціант, мабуть, моя голова й досі паморочилася від щастя.

— Капучино, сеньйоро? Сьогодні на десерт — тістечка із сирною начинкою та вершками з цитриновим сиропом.

— Сі, — відповіла я й відкинулася на спинку, купаючись у своїй втісі, у мерехтінні свічок та в нашій неймовірній удачі. — Сі, сі, сі!