Східний синдром

Сергій затягнувся сигарою, струсив попіл та іскри прямо в темряву з балкона. Він курив, спершись ліктем на елегантне французьке вікно. Нарешті спала спека і прохолодне повітря легким вітерцем торкалося його виголених щік. Камуфляжна футболка перестала липнути до тіла, а ступні, звільнені від жарких берців та зашкарублих шкарпеток, припинили горіти. Сергій потягнувся прямо у вікно, сховавши сигару в долоні, з насолодою поворушив пальцями ніг. Унизу лежав нічний Донецьк. Лежав тихо й покірно — полонений, що здався на милість завойовника. Укотре Сергій оглядав його з висоти. Це місто чомусь дратувало. Наче схоже на десятки інших, які він уже бачив у своєму житті, але водночас інакше. Насторожене. Налякане. Чуже. Сергій не міг зрозуміти, що бісило його тут більше: мова, наче російська, але не схожа на омську говірку, покірні погляди місцевих, які, побачивши триколор на його рукаві, здебільшого дерев’яніли й відповідали на запитання короткими фразами, незвична тиша, яка лягала на знелюднілі вулиці після початку комендантської години, чи одне лиш те, що він сам змушений стирчати в цьому місті без жодних просувань до мети, заради якої він сюди й приїхав.

Зробив ще кілька затяжок і загасив сигару об білий пластик вікна. Недопалок полетів униз. Він повернувся в кімнату, різким рухом зняв футболку та пожбурив її в закуток. Туди ж упали штани й білизна, зашуміла в душі вода. Сергій стояв під холодними струменями із заплющеними очима. Це був його щоденний улюблений ритуал — ритуал очищення від зайвих думок. Вода змивала злість, роздратування, гнів, біль та розчарування, дарувала ясність голові та твердість рукам. Важко зітхнувши, він нахилив голову, і вода тепер стікала його коротко стриженим волоссям, бігла обличчям, затікала у вуха. Він стояв нерухомо, здавалось, навіть не дихаючи, і якби вода була тепла, а не крижана, можна було б подумати, що заснув від утоми. Аж раптом, не розплющуючи очей, Сергій щосили вдарив кулаком у кахляну стіну ванни перед собою. Він знову думав про Таню.

Того дня, коли дружина вперше не вийшла на зв’язок, Сергій був у доброму гуморі — військова операція в чужій далекій країні йшла гладенько, втрат не було, і подумки він уже готував на парадному кітелі дірку під нову медаль, не виключаючи й того, що після повернення в Росію на погони йому впаде ще одна зірочка. А тут — Таня. Наче навмисно вирішила зіпсувати настрій. Він повірити не міг — як це вона могла його ослухатися! Що це за вибрики? Скільки років вони разом прожили — й жодного разу донині вона не сміла робити по-своєму, а тільки так, як скаже він. Сказав щодня дзвонити по скайпу о вісімнадцятій — і вона дзвонила, завжди дзвонила як миленька! А тут тиша. Не відповідає. «Твоє щастя, що я сьогодні добрий, сука, — прошепотів і стиснув зуби так, що випнулись жовна. — Нічого, за все тебе спитаю, як повернусь».