Повна академічна збірка творів

До Михайла Івановича Ковалинського1 1

[Харків] 26 (27?) травня 1762 р.

Salve, adolescens omnium dulcissime,

Pretiosissime mi Michael!

Simul atque digressi sumus e condone, subito subiit animum meum mira miseratio tui, mirumque desiderium, et egomet me гпгтсАг]£,«, quod te non invitavi in Musaeum meum, reliquorum socius ut esses, cum praesertim non sine dolore animi te esse apparet in praesentia turn ob alia, turn ob optimum avunculum tuum2; quod ego eximiam tuam in propinquos interpretor pietatem. Sed ego non miror, te juvenculum saepe timore, semper pudore impediri, ne ad me ventites. Ego Veteranus, quod saepe trepidem, egomet mihi valde displiceo, ignavum et mollem vocitans, et objurgans. Crede mihi, mi anime, et hodie me timore puerili esse victum, quo minus auderem te invitare. O utinam pectus introspiceres! Sed quando ego tibi persuadebo, me tua causa omnia contemnere, omnia vincere, ferreque paratum, quod aliquando succumbo, pensabimus ignaviam тг] avbgia. Sed acdpe, o carissime, verba Die S[ancti] Spiritus ex eodem: ГМѵтед rjcrav tickклсаотеo< >0vтеc 6|ao0u|aabov тг] ттоосгеихС] каї тг] Ьєг|стєі. cap[ut] act. 1:143.

Vale, mi anime! Tuus Gregor[ius] S[abbin]

*

Здрастуй, найприємніший з ydx юначе, мій дорогоцінний Михайле!

Як тільки ми розійшлися після зібрання, мою душу раптом охопив жаль за тобою і сильне бажання тебе бачити, і я став жалкувати, що не запросив тебе в мій музей, щоб ти був у товаристві інших, особливо тому, що ти, очевидно, був трохи засмучений як з інших причин, так і через прекрасного твого дядечка, що я пояснюю почуттям тієї виняткової поваги, з якою ти ставишся до своїх родичів. Але я не здивуюсь, якщо ти, юначе, утримуєшся від відвідування мене іноді через страх, а завжди через сором'язливість. Що я, старий, іноді побоююсь, - за це я себе зовсім не хвалю, називаючи й лаючи себе лінивим і слабким. Повір мені, душе моя, що я і сьогодні піддався дитячому страху, не насмілившись запросити тебе.

О, якщо б ти міг зазирнути в моє серце! Та коли мені вдасться переконати тебе, що я готовий знехтувати всім, усе перемогти й знести, тоді те, що іноді я виявляю слабкість, постараюсь урівноважити мужністю. Але ось тобі, мій дорогий, слова про день Св[ятого] Духа, які йому ж таки й належать: "Вони всі однодушно були на невпинній молитві" Дії, гл[ава] 1:14.

Бувай здоров, моя душе! Твій Григор[ій] С[авич].

[Харків] 9 липня 1762 р.

Desideratiss[ime] amice Michael.

Discedis jam a nobis. Abi igitur quo te tua pietas et utilitas vocat: abi auspice Christo, eodem duce redibis. Faxit Jesus, ut carissimos parentes tuos utraque parte valentes felidterque agentes domi invenias, nihil turbae, omnia in tranquillo! Custodiat gressus tuos cum optimo tuo fraterculo4 sublimis Custos Ille Israelis, ne quid inter eundum mali acddat in via. Domi autem sic recreaberis, ut tamen nimium otium fugias. Nam

£7TL 7TCXCTI |J£TQOV aQICTTOV.

In omnibus modus optimus127.

Ex nimio nasdtur satietas, ex satietate taedium, e taedio aegritudo animi, et quisquis ista parte laborat, sanus dicendus non est. Nullum autem tempus ineptum est ad bonarum literarum studium, et qui modice, sed perpetuo disdt praesenti et venturae vitae pro futura, huic discendi non est labor, sed voluptas. Qui cogitat de dodrina, amat dodrinam, et qui amat, nunquam non discit, etiamsi in spede videatur otiosus. Qui vere amat rem aliquam, is praesentia rei amandae modice videtur deledari; at cum absens fadus est, turn demum acerrimum morsum amoris sentit. Quorsum haec? Quia nisi toto pedore amaveris bonas literas, frustra fit omnis labor: alioquin amor in medio etiam otio inquirit meditaturque, et cum maxime abstrahitur, turn propensissime ad discendum fertur. Satis sdo te amare studia, neque dico, ut tibi calcar addatur sponte plus quam satis currenti in studio literario, praesertim hoc feriarum tempore, sed ut cognoscas, quid sentiam, et sic sum homo, ut nulla mihi satietas sit garriendi cum amids. Existima autem hominibus pietatis amantibus jucundissimos esse adolescentulos et pueros candidos felidque ingenio natos, quales Isocrates128 nalbac, Ѳео)ѵ, id est liberos Deorum apellare solebat129. Unde grates habeo optimo avunculo tuo 7трсотоі£р£І R[everendi]ss[im]o Patri Petro130, qui mihi occasio exstiterit sandendae tecum amidtiae, quam mihi gratulor. Ne quid igitur nos in absentia desideres, visum est aliquot pias graeculas sententias seu цѵгцаосшѵоѵ id est monumentum aliquod, adscribere. Quoties libebit mecum loqui, inspides haec dicta, et sic mecum videberis confabulari, cogitans, qualibus de rebus amicus tuus sermones caedere gaudet. Prima itaque sententia haec esto: