Тлумачення
Для китайських надвірних важко було придумати, у який спосіб давати поради імператорові. З плином часу тисячі з них загинули, намагаючись давати поради або попереджати владаря. Щоб бути безпечною, критика має бути непрямою, але якщо вона буде надто обтічна, на неї не звернуть уваги. Рішенням стали хроніки: не називайте джерело критики, нехай порада звучить безсторонньо, і нехай імператор сам збагне складність ситуації.
Ваш зверхник уже не центр космосу, але й досі уявляє, що все обертається навколо нього. Коли ви його критикуєте, він бачить перед собою критика, а саму критику не сприймає. Як і китайські царедворці, ви маєте знайти спосіб, аби вас не було видно за пересторогою. Удавайтеся до символів та інших непрямих способів змалювання потенційних проблем, не підставляючи при цьому себе.
Сцена III
На початку своєї кар’єри французький архітектор Жуль Мансар отримав замовлення спроектувати дрібні прибудови до Версалю для короля Луї XIV. Для кожного проекту він креслив свої плани, підганяючи їх під інструкції Луї. Потім подавав їх його величності.
Сен-Сімон так описував манеру Мансара спілкуватися з королем: «Він умів показувати королю плани, які навмисно містили якісь хиби, зазвичай ішлося про сади, які не були спеціальністю Мансара. Король, як і припускав Мансар, відразу ж указував пальцем на слабке місце і казав, що треба виправити; тієї миті Мансар привселюдно скрикував, що він ніколи б не помітив проблему, якби не король. Мансар у захваті визнавав, що поряд із королем він лише недолугий учень». Знов і знов удаючись до цього методу, Мансар у 30 років одержав престижне королівське замовлення. Хоча він був не настільки талановитий і досвідчений, як багато інших французьких архітекторів, саме він мав узятися до розширення Версалю. Відтоді Мансар став королівським архітектором.
Тлумачення
Замолоду Мансар бачив багато королівських майстрів на службі в Луї XIV, які втрачали свої місця не через брак хисту, а через грубі помилки у світській поведінці. Мансар такої помилки не припуститься. Він завжди хотів, щоб Луї думав про себе краще, і тому прилюдно підживлював марнославство короля.
Не уявляйте собі, буцімто важливі лише вміння і хист. При дворі мистецтво надвірного важливіше за хист. Не варто приділяти так багато уваги своїм студіям, занедбуючи вміння світської поведінки. А найвище вміння — допомогти зверхникові здаватися талановитішим за його оточення.
Сцена IV
Жан-Батист Ізабе став неофіційним художником двору Наполеона. Під час Віденського конгресу 1814 року, коли переможений Наполеон перебував у неволі на острові Ельба, учасники конгресу, які мали вирішувати долю Європи, запросили Ізабе, щоб увічнити цю історичну подію на епічному полотні.
Щойно Ізабе прибув до Відня, його відвідав Талейран, головний французький переговірник. Беручи до уваги свою роль у нарадах, пояснив державець, він уважає, що має бути в центрі композиції. Ізабе радо погодився. За кілька днів до художника завітав представник Англії герцог Велінґтон і сказав приблизно те саме, що й Талейран. Дуже ввічливий Ізабе погодився, що великий герцог справді має бути центром уваги.
Повернувшись у студію, Ізабе обдумав дилему. Якщо він когось із них поставить у центр композиції, то може статися дипломатична незгода, почнуться образи в той час, коли мир і злагода критично важливі.
Урешті-решт, коли врочисто відкрили картину, і Талейран, і Велінґтон були пошановані й задоволені. На картині була величезна зала, заповнена дипломатами й політиками з усієї Європи. З одного боку до зали входить герцог Велінґтон, і всі очі спрямовані на нього — він у центрі уваги. А в центрі картини тим часом сидить Талейран.
Тлумачення
Часом дуже важко задовольнити зверхника, але треба бути геніальним царедворцем, щоб задовольнити відразу двох панів. Такі труднощі доволі часті в житті надвірного: приділяючи увагу одному можновладцеві, він викликає невдоволення в іншого. Треба безпечно проплисти між Сциллою і Харибдою. Зверхники мають отримувати своє. Уникайте того, щоб догоджати одному, викликаючи невдоволення в іншого.
Сцена V
Джордж Браммел, також відомий як Красунчик Браммел, наприкінці 1700-х років виокремлювався з-поміж інших завдяки винятковій елегантності свого вигляду, популяризації пряжки на черевиках (цю моду відразу запозичили всі денді) і дивовижному володінню мовою. Його лондонський будинок був модною пам’яткою міста, а сам Браммел — законодавцем моди. Якщо йому не подобалося чиєсь взуття, людина негайно викидала його й купувала те, що носив він. Він удосконалив мистецтво зав’язування краватки; казали, що лорд Байрон провів багато вечорів біля свічада, намагаючись розгадати секрет вузлів краваток Браммела.
Одним із найбільших шанувальників Браммела був принц Вельський, який теж уважав себе модником. Браммел став наближеним до двору принца (і отримав королівський пенсіон) і незабаром так повірив у власний авторитет, що почав кпити з повноти принца, називаючи його Біґ Беном. Оскільки стрункість була важливою рисою для денді, жарт був достоту нищівним. Якось за обідом, коли слуги забарилися з черговою стравою, Браммел звернувся до принца: «Подзвоніть-но, Біґ Бене». Принц подзвонив, але, коли з’явився слуга, він наказав йому вивести Браммела за двері й ніколи більше його не впускати.
