Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Для Московської держави союз з Україною був вигідний і бажаний. Це відкривало для неї довжелезний кордон з Європою, через який можна було розгорнути торгівлю з багатьма країнами, що стояли на вищому щаблі суспільного розвитку. Відкривався шлях до лінії чорноморського побережжя — і знову ж таки вихід на торгові зв’язки з новими державами Чорноморського басейну. А головне, коли б Україну підбила під себе Польща чи Туреччина, то це вкрай було б невигідно Московській державі — кордони її безпосередньо зіткнулися би з цими войовничими сусідами. Крім того, Україна мала великі мілітарні сили, які могла б використати Москва. Вони були випробувані й загартовані в кількарічній визвольній боротьбі. Це було найчисленніше військо у Східній Європі. До того ж, Україна — це невичерпний резерв матеріальних та людських ресурсів, що могли скласти основу багатства будь–якої держави. Звичайно, ці обставини робили союз з Україною дуже бажаним для Москви. Та щоб користуватися безперешкодно тими всіма вигодами, Москві була потрібна Україна ослаблена й знесилена, а не повна сил, розуму, інтелекту й матеріального багатства.
Такою знесиленою Україна стала вже у 1653 р. І тоді московський уряд нарешті доброзичливо озвався до українців. 1 жовтня 1653 р. Земський собор — вищий дорадчий орган при московських царях — ухвалив рішення прийняти Україну під “високу руку царя”. І в листопаді в Україну вже прибули московські посли на чолі з боярином Василієм Бутурліним.
З посольством Бутурліна їхали відомі московські чини — окольничий Алфер’єв, дяк Лопухін, велика група духовенства з іконами, хрестами, чимало різних слуг. Населення України з великими сподіваннями повсюди зустрічало це посольство. Назустріч йому виходило українське православне духовенство, міщани, селяни — з хлібом і сіллю, з іконами і корогвами. Український народ вбачав у сусідній православній державі вірного й незрадливого спільника в своїй тяжкій багаторічній боротьбі. 6 січня 1654 р. посольство прибуло до Переяслава, де перебував гетьманський уряд Богдана Хмельницького. Проте гетьмана в місті не було. Він ще не повернувся з похорону свого сина Тимоша.
8 січня 1654 р., коли Хмельницький прибув до Переяслава, відбулась козацько–старшинська рада. Московський дяк Лопухін у звіті записав, ніби в Переяславі на раді було дуже багато людності. Насправді в ній брала участь невелика група старшин і місцевого населення розореного війною містечка — всього 284 особи, їхні імена зафіксовані у присязі, яку вони склали в цей день.
На площі біля Успенського собору Хмельницький звернувся до тих, хто сюди прийшов, зі словом про необхідність союзу з Московською державою, наголошуючи на безвиході України і на зрадництві попередніх її союзників у тяжкій багаторічній боротьбі за своє існування. І справді, щойно укладена угода Польщі й Кримського ханства про негайну окупацію України загрожувала їй тривалою і безперспективною війною на два фронти. До цієї війни могла долучитися, уже з третього боку, Оттоманська Порта. Для України це була б катастрофа. Потрібен був негайний союз і негайний розгром Польщі та її союзника. Ймовірно, це добре усвідомлював великий полководець і стратег Богдан Хмельницький, який сказав: “Крім його царської високої руки, спокійнішого пристановища не знайдемо”.
Варто звернути увагу на обстановку, в якій проходили конкретні переговори гетьманату з царськими посланцями.
Від самого початку посольство Бутурліна було досить стримано зустрінуте козацькою старшиною. Справа в тому, що московські урядовці перед цим домагались, аби їхнє посольство прибуло до древнього Києва, і переговори мали б відбуватися у стольному граді колишньої Київської Русі. Гетьман же обрав Переяслав з причин, про які можна говорити, тільки враховуючи пізніші події.
Хмельницький жодного разу не прийняв у себе це посольство. Можливо, гетьман не міг цього робити після похорону сина. Але не було прийому й у господаря Переяслава, полковника Павла Тетері. Всі переговори, як свідчать сучасники, проходили сухо й офіційно, хоча посли щедро обдаровували старшин соболями, як це оповів у своєму звіті дяк Лопухін. Про причини такої тональності переговорів можна лише здогадуватись. Вони, очевидно, крились у відвертих висловлюваннях московських послів щодо свого бачення майбутності України. Про це свідчить і той політичний скандал, який відбувся вже під час складання присяги в Успенському соборі, про котрий також розповів у своєму звіті дяк Лопухін.