Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Це означає, що згаданий князь, навіть не будучи правителем Поділля, мав вплив на цей край. А відтак — ми маємо повне право стверджувати, що польська та російська історичні науки, подаючи матеріал про Поділля, понакидали до нього багато «доважків брехні», аби позбавити українців їх власної землі.
Розпочавши з 1349 року загарбання західних українських земель, Польське королівство продовжувало цю політику сотні літ. Мінялися стратегія і тактика, методи і форми захоплення наших земель, та напрям тиску й руху завжди залишався східним. Слід також пам’ятати, що Польське королівство, захопивши, наприклад, 1349 року Галичину, насамперед конфіскувало землі українських князів, бояр та простих людей, котрі протистояли їм та чинили опір. Вони, практично, не чіпали так звану «сіру масу», яка корилася та не ставала на прю. Далі польські королі наповнювали ту завойовану землю своїми людьми, надаючи їм конфісковані маєтки та села. Разом із завойовниками посилювалася католицька церква. Вона майже завжди, ще до навали, була присутня на тій землі, бо з’являлася разом із запрошеними князями-володарями західних майстрових людей.
Наступним кроком було загарбання Волині. Та, як кажуть, того разу в поляків «не вигоріло». Ми пам’ятаємо, яку запеклу війну за Галичину та Волинь вели українські (руські) князі Дмитро і Данило II Галицькі впродовж 1350–1380 років.
Після смерті польського короля Казимира III 1370 року Волинська земля все ж таки залишилася за українським князем Дмитром.
Не забуваймо, у тій важкій війні 1350–1380 років, з благословення Папського престолу, на польському боці проти нас воювали Угорське королівство, Тевтонський та Лівонський ордени. Саме тоді загинув князь Данило II — син правнука Данила Галицького — князя Дмитра Юрійовича. Боротьба за Галичину та Волинь була довгою і кровопролитною.
Завоювавши Галичину, польська влада, насамперед, була зацікавлена позбавитися писемних руських (українських) джерел тогочасного нашого буття: історичних пам’яток, документів на власність тощо. У XIV столітті польські владоможці тільки ступили на той шлях, тому діяли обережно.
Тим же шляхом пізніше рухалися й московити, але діяли грубо й безсоромно. Вони взагалі винищували всі наші (українські) пам’ятки (джерела), немовби їх не існувало. Послухаємо надзвичайно обережні слова сучасного українського історика:
«Ще одна книга Коронної Метрики, яка зберігалася в Публічній бібліотеці Санкт-Петербурга і була би за сучасною нумерацією № 14 (книга коронного підканцлера Анджея Опоровського за 1479–1483 рр.), не збереглася до нашого часу» [45, с. 18].
Московія рухалася вслід за Польщею; зачищали не тільки українські, а й польські матеріали про українське минуле. Пророблялося подібне у новітні часи, оскільки Санкт-Петербурзька Публічна бібліотека почала діяти тільки у 1814 році.
Звичайно, все знищити ні поляки, ні московити не могли — бракувало розуму розібратись у тому. Тому слід шукати матеріали про наше минуле повсюди, бо, як заявив сучасний історик, серед них є «… унікальні документи, які інколи дають змогу цілком по-іншому поглянути на… процеси, що відбувалися не тільки на Поділлі у ХІV–ХV ст., а й загалом у цій частині Європи» [45, с. 20].
Приглянемося допитливіше, як розвивалося та управлялося Поділля після переходу від Золотої Орди до Великого Литовського-Руського князівства і чи був причетний до цього процесу рід українських князів Галицьких-Острозьких.
Після Синьоводської битви 1362 року, за сучасним потрактуванням, Великий князь Литовсько-Руської держави Ольгерд посадив у Києві власного сина Володимира Ольгердовича, замінивши ним руського князя, а визволене Поділля передав небожам — синам рідного брата Коріата. Цей князь, як і його старші сини — Юрій, Олександр та Костянтин — брав участь у битві, проте загинув там і був похований на старому кладовищі сучасного села Бране Поле на півдні Київщини. На ньому, скоріше за все, поховані всі загиблі у тій битві християни.
Як розуміємо, руські (українські) князі з роду Галицьких, такі як Дмитро та Данило II, протидіючи на Волині Польщі, Угорщині і Тевтонському ордену, не мали можливості серйозного впливу на призначення Ольгерда. Саме з такого (українського) погляду наша історична наука повинна розглядати події та рішення того далекого часу.
Обов’язково слід зауважити одну важливу деталь: як у львівських матеріалах, що дійшли до наших часів після окупації Галичини і Львова в 1349 році, так і в подільських документах, котрі теж збереглися, домінує виключно пропольський фактаж: про надання полякам-католикам маєтності, про наділення католицьких монастирів землею, про звернення до римських первосвящеників з проханнями заснувати католицькі єпископства на тих землях тощо. І хоча, можливо, дещо з цього мало місце, та слід пам’ятати, що багато з тих, залишених нам документів, є або пізнішого походження, або звичайними фальшивками. Не будемо пояснювати, навіщо подібне творилося. Нагадаємо тільки, що переважна більшість населення загарбаних Польщею земель була православного віросповідування, а отже, зверталася частіше до Константинопольського Патріарха, хоча поляки жодного з тих офіційних паперів не зберегли. Знищили геть усі.