Тринадцята казка
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»,
- ISBN: 978-617-12-1529-0
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Тринадцята казка». Краткое содержание книги:
Допитливій та кмітливій Марґарет доведеться не лише розгадати загадку «тринадцятої казки», а й зустрітися зі своєю сестрою-близнючкою… яка померла під час народження.
Чарлі я насилу знайшла. Переглянувши решту надгробних плит, я вже хотіла була припинити пошуки, як нарешті вгледіла маленький чорний камінь. Був цей камінь такий маленький і такий чорний, що, здавалося, його навмисне зробили таким, щоб ніхто його не помічав. Оскільки сусального золота на епітафії не було, вчитати я її не змогла, але розпізнала навпомацки, літеру за літерою, як це роблять сліпі за допомогою шрифту Брайля.
Чарльз Енджелфілд пішов навіки в темну ніч, ми більше не побачимо його.
Ні дати народження, ні дати смерті не було.
Раптом мені стало лячно. Цікаво, хто придумав ці слова? Може, Віда Вінтер? І який настрій крила в собі ця епітафія? Адже тут можна вбачати певну двозначність. Що це: печаль утрати — чи тріумфальні проводи, що їх влаштували нікчемі Чарльзу ті, хто його пережив?..
Я вийшла з церкви й рушила назад гравійною алеєю, відчуваючи на спині чийсь майже невагомий, але пильний погляд. Аврелій пішов, то хто ж це міг бути? Енджелфілдський привид? Чи, може, то сам будинок проводжав мене зіницями своїх вигорілих вікон? Ні, радше за все, то був невидимий олень, що спостерігав за мною з темної хащі.
— Це нікуди не годиться, що ти не можеш зайти додому хоч на годину-дві, — дорікнув мені батько, зайшовши надвечір до крамниці.
— Але ж оце і є мій дім, — заперечила я, вдаючи, ніби не розумію, про що йдеться.
Але насправді все я чудово розуміла. Ішлося про мою матір. Я не любила її — ні її лицемірної жвавості, ні умисної недоторканної безликості її будинку. Я звикла жити в затінку, я зжилася зі своїм горем і знала, що в материному будинку моя печаль — непрохана гостя. Я була мовчкуватою, й мати дуже боялася мого мовчання. Їй, либонь, хотілося бачити в себе завжди бадьору, говірку дочку, яка своїм позитивним настроєм допомагала б їй боротися з її фобіями. Тому я намагалася триматися осторонь. І сьогодні теж.
— У мене обмаль часу, — пояснила я. — Міс Вінтер вимагає, щоб ми поспішали з роботою. Урешті-решт, до Різдва лишилися лічені тижні.
— Та ото ж, — погодився батько. — Незабаром Різдво.
Вигляд він мав сумний і заклопотаний. Я знала, що це через мене, але з болем у серці усвідомлювала, що нічого не можу вдіяти.
— Я візьму із собою кілька книжок до міс Вінтер. Я їх уже запакувала і зробила відповідні позначки в картках.
— Гаразд. Нема проблем.
Тієї ночі мій сон перервало дивне відчуття: ніби на краєчку мого ліжка хтось сидить. Мені здавалося, я крізь ковдру відчуваю дотик кощавого тіла.
Це вона! Нарешті прийшла до мене!
Усе, що я мала зробити, — це розплющити очі й поглянути на неї. Але мене паралізував страх. Якою вона виявиться? Схожою на мене? Високою, тендітною, з темними очима? А може — і цього я боялася найдужче, — вона прийшла до мене з могили? Може, вона… може, вона стала потворою?!..
Коли я остаточно прокинулася, відчуття дотику крізь ковдру зникло. Страх поступово зник, наче розчинився в імлі. Це був просто сон. Не знаю, що я відчувала, — полегшення чи розчарування.
Уставши з ліжка, я перепакувала свої речі і, долаючи вранішній холод, пішла на станцію, щоб там сісти у перший поїзд на північ.
Середина
Коли я полишала Йоркшир, буяв листопад; на час же мого повернення він доживав свої останні дні й ось-ось мав перевтілитися у грудень.
Грудень завдає мені головного болю, зменшує мій і без того слабкий апетит. Я починаю багато і безсистемно читати. Я погано сплю, раз у раз прокидаючись у сирій прохолодній темряві. Першого грудня в мені починає цокати якийсь внутрішній годинник, відміряючи дні, години і хвилини до того дня, коли життя моє закінчилося, ледь почавшись… до мого дня народження. Я не люблю грудня.
Цього ж року передчуття неминучого лиха посилилося через погоду. Важке небо гнітюче тиснуло на будинок, змушуючи нас жити в імлистих сутінках, яким, здавалося, не буде кінця. Повернувшись, я застала Джудіт за збиранням по всіх усюдах читальних і настільних ламп та торшерів: у гостьових кімнатах вони ніколи не використовувалися, тож економка переносила їх до бібліотеки, до вітальні і до моєї кімнати. Робилося все, щоб відігнати похмуру сірість, що причаїлася в кожному кутку, під кожним стільцем, у складках фіранок та оббивки.