Третій фронт

— Їдь! — наказав я.

Ми з’їхали з дороги в поле, почали стрибати по купинах, мучилися метрів двісті, а потім виїхали на путівець. Я вже точно відчував, що Мертвосуд десь неподалік.

— Ну, хлопці, подумали? Якщо сумніваєтеся, залишайтеся тут, бо потім буде пізно.

— Я їду з тобою, — сказав Бухгалтер.

— А я залишуся, — прошепотів Мовчун і зупинив «ЛуАЗ». Вийшов, Бухгалтер сів за кермо.

— Зійди з дороги і чекай, — наказав я.

— Автомат візьму. Не звик без зброї.

Ми залишили його з автоматом, а самі поїхали путівцем. Невдовзі виїхали до невеликого ставка у ярку, оточеному лісом. На березі стояв ресторан із лазнею. На стоянці вишикувалися з десяток машин.

— Він тут, — сказав я. — Це точно.

— Я відчуваю, — хрипко сказав Бухгалтер. Він зблід. Люди важко сприймають близькість чудовиськ. — Може, взяти зброю?

— Вона не допоможе. Ти не зможеш нею скористатися, — закрутив я головою. Ми вийшли. Пролунав страшний крик. Бухгалтер подивився на мене. Видно було, що йому важко триматися.

— Вирок виконано, — пояснив я. Ми зайшли до зали ресторану. Там було тихо. Кілька товариств завмерли за столами, забувши про їжу й питво. А ось Мертвосуд про їжу не забув. Він сидів за одним зі столів, суворо дивився на людей і доїдав м’ясну нарізку з великої тарелі. Поруч на підлозі лежали два тіла без голів. Голови валялися неподалік, у калюжі крові, яка потроху починала чорніти.

Мертвосуд неквапливо, з апетитом жував. Я бачив його фотографії до смерті — це був дебелий чоловік із грубими рисами обличчя. Зараз він збільшився, особливо голова й потужні щелепи. Не дивно, що він легко міг відкусити голову своїй жертві. Одягнений колишній суддя був у строгий піджак зі слідами землі — чи то свіжої, чи то ще з його могили. Штани були підгорілі внаслідок вибухів мін. У ніздрях білів кокаїн, а з нагрудної кишені піджака стирчали мережані жіночі трусики — на згадку про обставини смерті.

— Тепер ти, — вказав Мертвосуд на одного з трьох чоловіків за столом. Від його голосу ставало страшно й холонула спина. Чоловік, на якого вказав Мертвосуд, затремтів і підвівся з-за столу.

— Перепрошую, шановний Мертвосуде, чи можу я просити вас про коротку перерву в засіданні? — втрутився я. Всі здивовано озирнулись, налякані моєю сміливістю.

— Ти хто? — спитало чудовисько.

— Я — Владюша Бар-Кончалаба, професор тератології. У мене до вас є дуже важлива справа. Чи не можете ви подарувати мені кілька хвилин наодинці?

Чи було мені страшно? Мені було страшенно страшно. Так страшно, що я ледь не впав непритомний. Але я ж вивчав чудовиськ і мусив навчитися контролювати свій страх. Україну треба було рятувати, впасти я не міг.