Ґудзик

Краєм вуха я вловлюю фільм га уявляю його героїв, а головне — занурююсь в атмосферу провінційної передвоєнної Італії феллінієво-гуєрівського дитинства — із тополиним пухом, туманом та хлоп'ячою тугою за коханням. Я слухаю і чищу кахлі на кухні. Потім вмикаю пилосос. Дівчатка щось незадоволено бурмочуть і зачиняють двері. Я не ображаюся. Навпаки — я щаслива. Мене не хвилює питання, що буде завтра? Я розумію, що «завтра» — це сьогодні, яке ще не настало. Воно завжди за кілька кроків од «тепер». І тому — нема чого боятися. Якщо зараз я дихаю, живу, рухаюсь — це вже добре. Чи думають про завтрашній день птахи, тварини чи дерева…

Дівчаток звуть Люсі та Віра. Я чищу, мию, натираю. Вони — господарі становища. Вони вмикають магнітофон і наказують мені йти до своєї кімнати. їхня мати — чудова жінка, котра підібрала мене на вокзалі після мого тривалого життя на горищах багатоповерхівок та на жорстких лавах вокзалу. Я стала собакою, і вона, моя хазяйка, підібрала мене. Не побоялася підібрати.

Тому що (це з'ясувалося пізніше) до свого нинішнього життя підбирала з вулиці собак і лікувала їх. Потім прилаштовувала в «хороші руки». Так було, доки вона вдало не вийшла заміж. Ця удача стала дня неї початком кінця любові до собак. Я була останньою крапкою в цій епопеї. А наша зустріч — останнім днем кризи, після якої вона вирішила жити успішно. Як і одружилася.

Вона прийшла на вокзал. Від неї пахло чудовими парфумами, вона була в розкішній норковій шубі, схожій на золоте руно — чужа, чужа — і сіла на пошарпаний стілець поруч зі мною. Вона могла піти в будь-який готель, але прийшла сюди. За давньою пам'яттю. У мене такої пам'яті не було. Я завжди була успішною дівчинкою і не знала, що таке — ходити вокзалами… Проїхали!

Тепер я сиділа на вокзалі в подертих джинсах і бабусиному кожушку й розуміла, що справжнім у моєму житті є тільки дорога, зміна облич та вражень — калейдоскоп відчуттів, заради яких прийшла в цей світ. Я ніби пірнула в дзеркало й випливла з іншого боку — із срібною амальгамою на шкірі. Мені було байдуже, що мене трусить від голоду.

— Ти, мабуть, хочеш їсти? — раптом запитала жінка в золотому руні. Я справді хотіла — чогось гарячого. Останнє, що я вживала, — недоїдений бутерброд у вокзальній забігайлівці. Він тхнув чиїмись брудними пальцями. І рибою. Я вже звикла бути простішою. Набагато простішою.

— Так, — відповіла я.

І жінка повела мене в привокзальний ресторан. І замовила розкішну вечерю — крабовий салат, відбивну з овочами, жюльєн та вино.

І мені довелося вислухати довгу історію про любов та ненависть. Коли я тільки почала слухати, зрозуміла: ця жінка не здатна подолати дорогу. Вона хотіла носити золоте руно й купувати порцелянові сервізи. А бездомні собаки не вписувалися в коло цих забаганок. І все ж, коли вона сказала, що може взяти мене до себе, я закрутила хвостом. Мені потрібно було трохи перепочити. — У тебе така потужна енергетика, — сказала жінка. У ресторані ми просиділи до самого закриття. Мені було неймовірно тепло. Часом варто відчувати таке тепло — трохи тепла й часточку ситості. Це такі прості речі… Жінка привела мене в цей розкішний будинок — із двома дітьми та огрядним чоловіком, якого я бачила хіба що двічі-тричі на тиждень.