Сім стихій
- Автор: Щербаков Владимир Иванович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: Млолдь
- Переводчик: Анатолій Таран
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Сім стихій». Краткое содержание книги:
До складу роману увійшли також оповідання «Загадкова жінка» та повість «Берег Сонця», які раніше публікувалися окремо.
Краєм ока побачив я людину, не з наших, постукували камінчики, розсувалися кущі, мелькало темне волосся… жінка. Я зупинився і спостерігав. Вона швидко йшла поодаль від берега, швидко щезла з виду, потім на мить з’явилася — сонце висвітило її сукню у хащах, за поваленим деревом. Там просіка веде через такі нетрища, що страх бере… але вона йшла не просікою. Ні… Йшла стороною.
Надвечір за гущавиною злетів ель, повисів-повисів і зник. У мене з’явився дивний здогад. Почав розмірковувати. Та ні, відмахнувся я, не може бути! А думки навідували такі: «Я знаю її, бачив… на «Гондвані». І раніше. На кадрах, знятих у фітотроні. Її рухи, хоча обличчя й не видно. Звідки вона тут? Аякже, пригадай про лист, недаремно ж вона писала про проект. Її це цікавить не менше за нас. Отже, вона залишилася десь тут, на узбережжі. Десь тут…»
Я зайшов у воду і машинально побрів уздовж берега. Ліворуч від мене, у невеличкій калюжці, що з’єднувалась із затокою, ходили легенькі хвилі. Риба, здогадався я. Я нахилився, опустив руки у воду і почав потроху згрібати каміння та пісок. Виходила маленька загата. Я робив це машинально. І дуже здивувався, коли риба виявилася замкненою у калюжі. По-моєму, це була зграя харіусів. Я перегородив заводь сухими стовбурами, вода скаламутилась, і мені вдалося спіймати руками кілька рибин. Решту я випустив на волю. Минула година. Я почув крики. Мене шукали. Я підвівся і пішов до них. З блакитної долини віяв лісовий вітер з ароматами голубики та грибів.
— Та ти справжній рибалка! — не без заздрощів вигукнув Нікітін, коли побачив мене з тонкою лозиною, на якій одна в одну красувалося одинадцять рибин, моя здобич.
— А ти? Зловив що-небудь? — діловито поцікавився я.
— Жодної. Не щастить.
Підійшли решта, почали вітати. Наче я здійснив подвиг. Хтось запропонував мене качати.
— Не треба, — сказав я, — це мій внесок. Жінки варять юшку, решта збирають ягоди і гриби. — І показав рукою на положисту сопку.
Вони перестали усміхатися, і їхні обличчя стали заклопотаними: вони явно вважали за краще зайнятися юшкою. Кожен взяв рибину, заходився чистити її. А я розлігся собі на піску, наче й не було нічого. Але мені страшно стало дивитися у синє-пресинє небо, ніби я міг побачити те, що сталося тоді з мезоскафом. Стиснулося серце, я повернувся і закрив обличчя долонями. Різкий запах трави… А поряд веселі дзвінкі голоси, і сміх, і жарти, і дівочі босі ноги, що м’яка ступають по піску.
Хтось говорив про проект «Берег Сонця», а я, ніби оглушений, не міг збагнути суті слів, не вловлював зв’язку між ними, і по кількох хвилинах важких роздумів день став сірий, буденний, тривожний. Підійшов Нікітін, сів поруч, запитав:
— Що з тобою? Нездужаєш?
— Та ні, нічого…
— А я думав… Гайда до вогнища, погрієшся.
— З чого ти взяв, що мені холодно?
— Мені здалося. Ти не шкодуєш, що поїхав з нами?
— Ні, нічого. Все добре. Що б я один робив? Гарячий чай є?
— Ну от, бачиш, я ж кажу, ти замерз, — доторкнувся до мене долонею, — геть закоцюб, хто завгодно підтвердить!
— Вони по черзі приходили до мене й підкреслено занепокоєно розтягували слова:
— У-у-у, зовсім закоцюб!
Віднесли до багаття і дали величезну кварту з гарячим чаєм.
— Лимонник! — вгадав я. — І жимолость.
Стало легко, я навіть злякався від цієї різкої переміни; справді, що це таке зі мною, зовсім розклеївся. Але найважче вже минулося. Минулося! І я побачив, як сідало на зелені вершини дерев тепле червоне сонце, і помітив, яка широка й святкова річка, що струмує по камінню віковічним руслом, пробитим серед камінних осипів, і не знає втоми.
Раптом із запалом почав розповідати їм про проект, про зустріч з Ольміним…
— Це той самий Ольмін? — спитав Нікітін і чомусь широко усміхнувся.
— Ні, — сказав я, — мабуть, інший. А втім, не певен.
Їхні обличчя були смагляві, веселі — у цій блакитній долині з теплим сонцем було добре. У мені пробудився інтерес до всього, що робилося навколо, і я розповідав, розповідав… Про «Гондвану». І не побоявся. Вона ніби була поряд. Це були не спогади. Просто слова. Що там станеться через п’ять-десять років? Що може статися з океаном? Чи вдасться наситити його сонячним світлом, зробити багатоповерховим, сяючим — іншим? Ні, океан не поласкавішає. Він побагатшає. Звичайна випадковість — вода так швидко поглинає проміння, що над темними безоднями лише плівка, тонкий шар життя.