Конституційне право зарубіжних країн
- Автор: Ріяка
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Жанр: право
Электронная книга - «Конституційне право зарубіжних країн». Краткое содержание книги:
Призначений для студентів, аспірантів, викладачів юридичних вузів і факультетів, а також працівників органів державної влади.
Відповідно до п. 7 ст. 2 Статуту ООН принцип невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям втручання у внутрішні справи держав і народів. Розширюючи зміст цієї формули, Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1981 р.) урочисто проголосила: «ні одна держава або група держав не має права здійснювати інтервенцію, або втручання в будь-якій формі, або з якоїсь причини у внутрішні й зовнішні справи інших держав». Декларація передбачає також зобов'язання кожної держави «боротися в рамках своїх конституційних повноважень, проти розповсюдження фальшивих або неправдивих повідомлень, які можуть розглядатися як втручання у внутрішні справи інших держав або як такі, що завдають шкоди зміцненню миру, співробітництву і дружнім відносинам між державами».
Рівність між державами. Згідно з цим принципом всі держави володіють рівними правами і несуть рівні обов'язки, всі норми права застосовуються до них однаково і мають рівну юридичну силу. Всі держави зобов'язані поважати правосуб'єктність інших, їх права притаманні суверенітету і виконують свої зобов'язання, встановлені міжнародним правом. Неприпустима ніяка економічна чи політична дискримінація держав.
Держави незалежно обирають і розвивають свою політичну, економічну, соціальну і культурну систему, свої форми організації зв'язків з іншими державами і міжнародними організаціями. Суверена влада однієї держави, обмежена аналогічною владою інших держав.
У деяких випадках сучасне міжнародне право допускає нерівність у правах і обов'язках. Наприклад, у тому, що стосується порядку прийняття рішень у Раді Безпеки ООН, право вето надається тільки п'яти членам Ради: Сполученим Штатам, Росії, Франції, Китаю, Англії. Десять непостійних членів Ради Безпеки такого права не мають. Деякі міжнародні організації застосовують принципи не рівного, а так званого зваженого голосування. На чаші терезів у такому разі кладуться військова могутність і економічний рівень держави.
Відмова від державного тероризму. Державний тероризм — репресії відповідних державних органів проти свого власного населення, або тероризм інспірований, або підтриманий на державному рівні щодо інших країн, опозиційних партій чи окремих осіб.
У першому випадку держава застосовує терористичні акції для залякування і придушення опозиції. В нечуваних в історії людства масштабах застосовував терор проти власного населення нацистський режим у Німеччині (1933–1945 pp.), у колишньому Радянському Союзі (1924–1953 pp.). Деякі сучасні авторитарні держави використовують такі терористичні методи, як позасудові розправи.
Другий вид державного тероризму має відношення до дій урядів у випадках конфронтації з іншими державами, на які з тих чи інших причин вони відкрито напасти не в змозі. Наприклад, є відомості, що уряд Лівії фінансував збройні терористичні організації в деяких країнах Європи, зокрема так звану Ірландську республіканську армію; Іран підтримував терористичну діяльність талібів у Афганістані; в свою чергу, США, як це виявилося з відомого скандалу «Іран — контрас» у 1986 p., таємно продали зброю Ірану, щоб фінансувати контрреволюційних заколотників Нікарагуа. Найвідоміші кримінальні групи, які використовують для досягнення своєї мети терор, є:
— Організація звільнення Палестини (ОЗП);
- Ірландська республіканська армія (ІРА);
— Баський національний рух (ЕТА),
— «Червоні бригади» — Італія;
— група Баадера-Майнхофи — Німеччина.
У першому десятиріччі XXI ст. активно розповсюджуються терористичні угрупування правого та ультраправого напряму. У Франції активно діє так званий «Чорний Інтернаціонал». Його засновник — фюрер-журналіст Горен Сірак, у минулому — активіст терористичного формування ОАС, організатор замаху на генерала де Голля у Пті Кламарі.
У Німеччині діє Союз колишніх есесівців, головою якого обраний колишній оберштурмбанфюрер СС, колишній ад'ютант Гітлера Ріхард Коссенс. Цілком вірогідні відомості, які свідчать про існування всесвітньої досить дисциплінованої терористичної організації. Міжнародне співробітництво в боротьбі проти тероризму неминуче стикається зі складністю організації взаємодії політичної і судової влади, поліції і органів безпеки різних держав.
Міжнародне антитерористичне співробітництво успішно розвивається, але все ще не узгоджені закони і механізми спільної боротьбі з терористами в цивільній авіації, а договори про екстрадицію терористів поки що здебільшого мають двосторонній, а не багатосторонній характер, що часто веде до юридичних тупиків, які дозволяють терористам та їхнім організаціям уникати відповідальності. Вихід з цієї ситуації дає резолюція Генеральної Асамблеї, яка встановила, що акт тероризму в будь-якому разі слід розцінювати як кримінальний злочин.
Принцип мирного врегулювання міжнародних суперечок. Принцип мирного врегулювання міжнародних суперечок не слід розуміти лише як оборотну сторону або просте продовження принципу незастосування сили або погрози силою. Буква і дух (esprit) сучасного міжнародного права потребують не простої відмови від застосування воєнної сили або погрози силою, а створення стабільної розвинутої системи мирного врегулювання суперечок.
Міждержавні суперечки — неминучі супутники динамічних міжнародних відносин сучасності. Сучасне право забороняє не спори, а застосування сили чи погрозу як засіб вирішення міжнародних суперечок. Держави — сторони спору повинні обирати один із мирних засобів — переговори, арбітраж, посередництво. Для того щоб «жити разом у мирі один з одним як добрі сусіди», держави-члени ООН зобов'язалися «проводити мирними засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, узгодження і розв'язання міжнародних спорів або ситуацій, що можуть привести до порушень миру» (п. 1 ст. 1 Статуту ООН).
§ 2. Визнання обмежень державного суверенітету і участь у міжнародних союзах
В останні роки XX ст. державна економіка, політика, культура стали дедалі більше виходити за рамки державних кордонів, з кожним роком стають тіснішими зв'язки сучасних індустріально розвинутих держав.
Початок Європейської багатосторонньої інтеграції було покладено створенням самостійних, але взаємозв'язаних організацій — ЕОВС (1951 p.), Євроатома і ЄЕС (1957 p.). Спочатку розвиток організаційно-нравової структури ЄС базувався на таких актах:
а) Брюссельський договір 1965 р.; Люксембургський договір 1971 рік;
б) Єдиний Європейський акт 1986 p.; Шенгенська угода 1990 p.;
в) Амстердамський договір 1997 p.; Ніццький договір 2000 р. У сучасний період стан і рівень інтеграції у регіоні досягли таких результатів:
— кількість членів ЄС зросла з 6 до 15 держав-членів;
— ліквідовані обмеження у взаємній торгівлі країн-членів (остаточно — в 1994 p.);
— створений спільний ринок товарів і послуг;
— діє єдиний візовий простір (Шенгенська зона), в якому вільно переміщуються й громадяни ЄС, й іноземці;
— встановлений Єдиний митний тариф (ЄМТ);
— досягнута свобода пересування капіталів, робочої сили, створено єдиний економічний простір;
— забезпечено проведення єдиної торгової політики;
— здійснюється єдина політика субсидування і протекціонізму щодо аграрного сектору;
— прискорено процес перетворення національних монополій у ТНК;
— здійсненний перехід до єдиної грошової одиниці — євро;
— здійснюється обмеження й уніфікація національних систем права з цілої низки напрямів;
— створена, діє і розвивається особлива система права — право ЄС, Європейське право;
— створюється однорідне юридичне середовище підприємницької діяльності.