Гобіт, або Туди і Звідти

І тоді почалася битва. Дехто з ґномів мав ножі, дехто — дрючки, а ще в кожного під рукою було каміння, а Більбо стискав руків’я ельфійського кинджала. Павуків відтісняли знову і знову, а багатьох із них повбивали. Але опір не міг тривати довго. Більбо майже до краю знесилився, лишень четверо ґномів були здатні твердо стояти на ногах — іще трохи, і їх би здолали, як сонних мух. Павуки вже почали знову плести павутину зусібіч довкола них — од дерева до дерева.

Урешті-решт, Більбо не зміг вигадати нічого ліпшого, як відкрити ґномам таємницю свого персня. Йому було трохи шкода це робити, але що вдієш?

— Я збираюся зникнути, — заговорив він. — Якщо вдасться, я відверну увагу павуків, а ви мусите триматися разом і відступати у протилежному напрямку, ліворуч — приблизно туди, де ми востаннє бачили вогнища ельфів.

Утовкмачити їм це було складно — вони геть очманіли від крику, лупцювання дрючками та жбурляння каміння, — але врешті Більбо збагнув, що зволікати далі не можна: павуки стискали кільце облоги все тісніше. Гобіт хутко надів перстень і — на величезний подив ґномів — щез.

Незабаром із-за дерев праворуч долинуло «сплюх старий» і «павучище». Це неабияк роздратувало павуків. Вони зупинили наступ, і деякі з них попрямували на голос. Через «павучище» вони розлютилися до нестями. Тоді Балін, який зрозумів план Більбо швидше, ніж решта, повів ґномів в атаку. Вони збились у тісну купку і, сиплячи градом каміння, посунули ліворуч, просто на павуків, прорвавши їхнє кільце. Десь далеко позаду спів і крики раптом припинилися.

Відчайдушно сподіваючись, що Більбо не схопили, ґноми подалися далі. Втім, зовсім не жваво. Слабкі та потомлені, вони шкандибали, ледве пересуваючи ноги, хоча за ними назирці гналася сила-силенна павуків. Раз у раз їм доводилось обертатися і відбиватися від тварюк, які наздоганяли їх, — а деякі павуки вже бігли по деревах над їхніми головами, скидаючи вниз свої чіпкі линви.

Справи знову були кепські — аж раптом знову з’явився Більбо і несподівано напав на приголомшених павуків збоку.

— Тікайте! Тікайте! — закричав він ґномам. — Я беруся за Жало!

І він узявся. Гобіт вимахував кинджалом направо і наліво, розтинаючи павутиння, кремсаючи павукам лапи і вгороджуючи лезо в їхні пухкі черева, коли вони підступали надто близько. Павуки аж кипіли від люті — бризкаючи слиною та з піною біля рота, вони шипіли страшні прокльони, але їх уже було смертельно налякало Жало, і тепер, коли воно повернулося, вони не сміли наближатися до нього. Тож, попри всі їхні прокляття, здобич повільно, але невпинно вислизала з їхніх лап. То був страхітливий бій, — здавалося, він триватиме не одну годину. Але врешті-решт, саме тоді, коли Більбо відчув, що вже не може підвести руки, щоб завдати бодай іще одного удару, павуки зненацька припинили боротьбу та переслідування і, зневірені, подалися назад, до своєї темної колонії.