Казки для бабусі
- Автор: Хоменко Ілля, Фоменко Володимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: "Зелений пес"
- ISBN: 966-7831-46-9
- Переводчик: Марина Слов'янова
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Казки для бабусі». Краткое содержание книги:
У реальному житті автори працюють журналістами в досить специфічному жанрі — журналістського розслідування. Вони теж шукають істину, але зовсім не за казкових умов. Мабуть, тому, всупереч нашій реальності, їхні казки такі добрі та мудрі.
Бабусі й дідусі! Мами й татусі! Діти та онуки! Це — казки для вас. Для тих, хто цінує справжнє фентезі!
— Але якщо світ прибульців було знищено, то й генератори ці згинули, — висловив припущення онук.
— Не доконче. Осердя-випромінювачі мають бути розташовані поза атмосферою. Інакше той, хто їх використовує, може запалити пожежу у власному домі раніше, ніж у чужому. Ми розташували певну кількість установок на надвисокій орбіті, а певну кількість — на місяці. Задіяно їх було згідно з командою з полярної станції космічного зв'язку. Однак електроніку, що ними керувала, було запрограмовано на самостійне застосування в тому випадку, якби другий ешелон флоту інопланетців, — а ми вірили, що він є, той, другий, ешелон, — зрозумій! — своїм вогнем вивів би станцію зв'язку та командні пункти з ладу. Техніка прибульців, я певен, була влаштована так само. Отже, створені нами випромінювачі могли й не опинитися в зоні завданого удару. І тільки-но їхня планета перетворилася на радіоактивний газ — вони дали залп у відповідь… Останніх свідків вчиненого колись злочину було спущено до міста мертвих. Нове покоління людей жило щасливо та безтурботно. А фізикові, тому, котрий не покінчив із життям, а надовго пережив свою епоху, щоночі й щодня, ві сні та увіч ввижалося, нібито десь у далекому космосі летить спрямований на його світ потік знищення. Летить зі швидкістю триста тисяч кілометрів на секунду. І нема такої сили, яка була б здатна його зупинити.
— Ти розповів страшну казку. Який же там кінець?
Старий ще раз поглянув на годинник. Зітхнув і зажмурив очі. Напруга останніх днів нарешті відступилася від нього. А він відчув, що вкупі з нею відступилося ще щось. Оте, що давало йому сили чіплятися за життя.
— Фізик той, — а він постарів і став зморшкуватий, мов… ну, як зірваний з грядки огірок, якщо його не з'їсти вчасно, — обчислив час удару у відповідь дуже точно. Він теж намагався переконати себе, що придумана ним зброя не спрацювала, що потік античастинок дестабілізувався й розлетівся у Всесвіті безневинними бризками. Хоча згідно з його обчисленнями імовірність такого варіанту була невелика. А ще він дуже сподівався на гуманність тих, кого знищив. Адже капітани їхніх кораблів не зробили жодного пострілу по своїх убивцях. А проте, хоч би як воно та що, а п'ятдесят років життя минули для нього під страхом удару у відповідь. Він його чекав. І ось цей день настав…
— А далі?
— А далі… Фізик прожив його, як у кошмарному сні. Надвечір вийшов з дому, бо вже не мав сили ждати. Вийшов, звів очі догори й подумав: зараз розверзнеться небо.
Старий знову замовк. Сюрчали цвіркуни. Пахло ранньою осінню. На годинника він більше на дивився. Він знав: найстрашніше в його житті лишилася позаду. Отже, час, якого йому було відведено зовсім обмаль, уже його не цікавив.
— Він так подумав, і що?
— Небо не розверзлося. Настав вечір. Засяяли перші зірки. Нумо посидимо та мовчки помилуємося ними.
— Твоя казка не має щасливого кінця. Адже прибульці загинули ні за що ні про що.
— Так. Прибульці загинули. Але й ті, котрі їх убили, теж померли. Думаю, всіх їх перед смертю мучили докори сумління. І вони каялися. А нащадки цих людей ні в чому не винуваті. У них є шанс побудувати своє життя зовсім по-іншому. Бути не схожими на своїх батьків. Отже, кінець моєї казки майже щасливий. А найголовніше, що він уже настав.
— Добре, що ти все це вигадав… Знаєш, мені, чомусь розхотілося вчити на завтра уроки. Там дві задачки з фізики. І твір на тему: «Ким ти хочеш стати?».
— То й не вчи.
Онук пішов у дім. Старому раптом зробилося легко на душі. Так легко, як ніколи не було. Навіть у дитинстві. Йому заманулося прилягти на лавчині горілиць. І він ліг. Спочатку подумав про те, що був, мабуть, не таким уже ж добрим фахівцем, що в їхні із Джі Даном обчислення закралась якась похибка. А тоді подумав про далеких, відділених від нього простором і часом прибульців про те, що вони були значно кращі од людей й не могли, певно, заподіяти зло хоч би кому. Блюдечко з недоїденим тертим яблуком випало з руки старого та, брязнувши об камінь, розбилося на скалки. Зоряна ковдра опустилась до нього з неба, огорнула його теплом, захищаючи од усіх турбот.
Заповіт його був короткий. Окрім незрозумілого натяку на те, що коли він помре після такого-то числа, то вважати, що він помер щасливим, у ньому було єдине прохання: старий просив установити капсулу з його тілом не в Пантеоні для безсмертних учених, де вже впродовж двадцяти п'яти років чекає на друга в саркофазі з кришталевої криці дочасу померлий з власної волі співавтор його праць із квантової механіки та фізики антиречовини доктор Джіловас Данневі, а на сьомому горизонті міста мертвих, навпроти саркофагу з тілом жінки на ім'я Лінна.