Країна снігу (збірка)
- Автор: Кавабата Ясунари
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4459-4
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Країна снігу (збірка)». Краткое содержание книги:
До збірки увійшли оповідання «Танцівниця з Ідзу», яке стало першим літературним успіхом письменника, та повісті «Країна снігу» і «Тисяча журавлів», які належать до найвідоміших творів Кавабати та неодноразово відмічалися літературними преміями та нагородами.
— Я часто думаю: невже моя мати винна в передчасній смерті вашого батька… та й матері?.. Я про це їй недавно сказала.
— І даремно! Хоч би ви пожаліли її.
— Було б краще, якби раніше вмерла моя мати…
Здавалося, Фуміко не знає, куди подітися від сорому.
Та раптом до Кікудзі дійшло, що це ж вона говорить про нього! Якою ганьбою, яким приниженням обернувся для неї той випадок!
— Прошу вас, пробачте їй! — розпачливо благала дівчина.
— Йдеться зовсім не про те, — з притиском сказав Кікудзі. — В усякому разі, я вдячний вашій матері.
— Це мати в усьому винна! Вона страшна жінка! Облиште її!.. Хай вона вас не турбує… — Фуміко майже захлиналася, голос її тремтів. — Забудьте її, благаю!
Кікудзі зрозумів, який зміст вона вкладала в слово «пробачити». Мовляв, не тільки пробачити, а й покинути, забути…
— І ще… Не дзвоніть їй по телефону…
Щоки у Фуміко пашіли. Долаючи сором, вона підняла голову й глянула на Кікудзі. На очах її блищали сльози. В тих широких чорних очах зовсім не було гніву — саме благання.
— Я вас розумію. Пробачте! — сказав Кікудзі.
— Я вас благаю!.. — Рум’янець залив не тільки її щоки, а й довгу шию й добирався вже до білої облямівки коміра, що підкреслювала красу тієї шиї. — Мама обіцяла вам прийти, але не прийшла. Це я її не пустила. Вона будь-що хотіла вийти з дому, та я обняла її і затримала…
Вона заспокоїлась і вже говорила рівним голосом.
Кікудзі дзвонив удові Оота на третій день після тієї ночі. Відчувалося, що вона страшенно зраділа. Вони домовилися зустрітись у кафе, та вона не прийшла.
Відтоді він з нею не бачився.
— Пізніше я її жаліла, але тієї хвилини була сама не своя, тільки хотіла будь-що затримати її. Вона мене просить: Фумі-тян, хоч передай, що я не прийду… Я підійшла до телефону, зняла трубку, а слова не вимовлю. Мати дивиться на телефон, а сльози кап-кап… Певно, їй здалося, що ви, Мітані-сан, взяли трубку. Отака моя мати…
Запала мовчанка. Потім Кікудзі сказав:
— А чому тоді, після чайної церемонії, ви залишили матір? Ви ж знали, що вона чекає мене.
— Бо я хотіла, щоб ви переконалися, що мати не така вже й погана…
Фуміко понурила очі. Невеличкий, гарної форми ніс, повні губи. Ніжний овал обличчя, як у матері.
— Я давно знав, що в пані Оота є донька. Іноді навіть уявляв собі, як ми з нею розмовляємо про мого батька…
Фуміко кивнула.
— Я теж інколи про це думала.
«Якби між Оота-сан і мною нічого не було, я міг би невимушено розмовляти з цією дівчиною про мого батька», — подумав Кікудзі.
Але саме тому, що між ними щось було, він тепер щиро простив пані Оота і не осуджував батька за зв’язок з нею. «А може, це жахливо?»
Мабуть, Фуміко подумала, що засиділась, бо раптом стрепенулась і підвелася з крісла.
Кікудзі пішов її проводжати.
— От було б добре, якби нам випала часина спокійно поговорити про благородну вдачу вашої матері. Та й про мого батька…
Кікудзі відчув, що трохи перестарався. Та він не кривив душею, бо справді так думав.
— Атож… А ви незабаром одружитеся… Це правда?
— Я?..
— Так… Мені казала мати… З Юкіко Інамурою. Ви ж були на оглядинах?
— Не зовсім так…
Одразу за ворітьми дорога спадала вниз. Десь на середині схилу вона починала звиватися, і звідти, якщо обернутися, можна було бачити лише вершини дерев навколо дому Кікудзі.
Слова Фуміко нагадали йому про дівчину з журавлями.
Фуміко спинилась і попрощалася.
Кікудзі обернувся й пішов назад схилом угору.
ВЕЧІРНЯ ЗАГРАВА НАД ЛІСОМ
Тікако подзвонила Кікудзі в контору:
— Ви з роботи йтимете додому?
Власне, він нікуди заходити не збирався, та цього разу скривився.
— Не знаю…
— Прошу вас, прийдіть сьогодні раніше. Заради пам’яті вашого батька. Саме цього дня він щороку влаштовував чайну церемонію. Коли я про це згадала, то вже не могла всидіти на місці…
Кікудзі мовчав.
— Алло!.. Алло!.. Поки я прибирала, мені захотілося хоч щось приготувати…
— А де ви зараз?
— У вас, у вас дома… Пробачте, забула відразу сказати.
Ця новина приголомшила Кікудзі.
— Я собі пригадала той день і вже не могла всидіти… Побачила, що не заспокоюсь, поки не приберу в чайному павільйоні. Треба було подзвонити раніше, та я боялась, що ви будете проти…