Подорож у безвихідь

— Я співчуваю вам, але, повірте, нічим не міг зарадити. Справді, нічим… Єдине, що мені вдалося, — це видертися звідти, не залишивши слідів. Він і досі не знає, звідки я і де вас шукати.

Ліна плакала. Сльози котилися по щоках, а вона тільки безсило заплющувала та розплющувала очі.

— Він знайшов Іру… — тільки й змогла вимовити дівчина. — Вона жива?

Андрій мовчки відвів очі.

Що було робити? Як заспокоїти? Андрій тримав її за руку, говорив щось лагідне, гладив по голові, але сльози котилися й котилися.

— Іра, бідна моя Іра… Це я… Це я винна, — вона підняла на нього заплакані очі. — Ви все знаєте? — запитала крізь сльози. — Ви що, зуміли прочитати лист?

— Ні, — відповів Андрій, — я не читаю ні іспанською, ні португальською. Але якби я знав, куди потраплю, то, повірте, прочитав би його будь-що задовго до того. До речі, звідки ви володієте цією мовою?

— Ніяка це не іспанська, — сказала Ліна, витираючи очі. — Це есперанто, ви, напевно, чули. Колись ми з Ірою ходили до клубу есперантистів. Я боялася… Я дуже боялася, що він уже чекає на мене там. Він навмисне обрав момент, коли Іра поїхала туди. Він знав, що я не зможу покинути її, тому намагатимуся розшукати й попередити. От я й написала листа, щоб якось… Ну, словом, не йти до неї особисто, а якось передати його… Я боялася! Ви повинні зрозуміти! Я просто божеволіла від думки, що доведеться якось із нею зустрічатися, а він уже чекає на мене там… Я розумію… Я піддала вас такому ризику. Я…

Напевно, вона жахнулася від думки про те, що могло з ним статися, адже все-таки краще усвідомлювала небезпеку, яку приховувала в собі подорож до Галютина. У будь-якому разі її хвилювання було йому приємне.

— Я сподівалася, що її ще можна врятувати. Я не могла її покинути! А сама… Що мені було робити? Я була в такому стані, що навіть не пам’ятаю, що вам тоді казала…

Вона дуже розхвилювалася. Андрій притулив пальця до її губ, потім погладив по щоці й поспішив заспокоїти:

— Ви мене не так зрозуміли. Я хотів лише сказати, що якби знав, про що йдеться, то був би обережнішим і готовим до несподіванок.

— І ви однаково б поїхали туди? Якби знали, що на вас чекає?

Широко розплющивши очі, Ліна дивилася на нього. Як мріяв він тоді, в поїзді, щоб її погляд був саме таким, як зараз!

— Не знаю, — відповів Андрій, — але, будьте впевнені, не сидів би склавши руки. Можливо, знайшов би якийсь більш безпечний варіант, але не залишив би вас у біді. До того ж я в боргу перед вами… Ви згадали, що трапилося в поїзді?

Вона опустила очі, але за мить знову дивилася на нього.

— Згадала, але… Ви були праві. Здається, я таки зачепила його ногою. Тоді, в темряві. Не сваріть його! — зовсім по-дитячому попросила вона. — Будь ласка, він не винний…

Андрій кивнув головою. А її погляд знову став відсутнім. Напевно, вона думала про Іру.

— Розкажіть мені, — попросив він, — якщо вам не важко, що все це означає? Як ви вскочили в таку халепу? Хто він такий? Адже я лише в загальних рисах можу про щось здогадуватись. Повірте, мені за ці дні довелося пережити таке, що я мушу знати все. Але, якщо вам неприємно…