Чорний Загін

Я зашнуровував камзол, коли в двері просунув голову Ворон.

-- Готовий?

-- Ще хвильку. Холодно там?

-- Прохолодно.

-- Плащ брати?

-- Не зашкодить. Кольчуга? – Він постукав мене по грудях.

-- Ага, -- я натягнув плащ, взяв приготований лук, перевірив тятиву. На мить я відчув на грудях холодний дотик амулета Гобліна. Сподіваюся він діє.

-- Я теж надів, -- посміхнувся Ворон.

-- Що ж, ходімо, -- посміхнувся я у відповідь.

Ловець Душ чекав нас у дворі, де ми вправлялися в стрільбі з лука. Його силует виднівся на фоні світла з їдальні. Пекарі вже взялися до роботи. Ловець стояв у стійці вільно, під пахвою якийсь клунок. Він дивився в бік Захмарного Лісу. На ньому було тільки вбрання зі шкіри і моріон. На відміну від інших Поневолених, він рідко носить зброю. Покладається на свої магічні здібності.

Він розмовляв сам з собою. Звучало це дивно. “Хочу особисто побачити його кінець. Чекав чотири сотні років.” “Не можна підходити занадто близько. Він відчує наш запах.” “Тимчасово позбутися своєї Сили.” “Ой! Це занадто ризиковано.” Цілий хор голосів брав участь у розмові. Було справді моторошно, коли два голоси лунали одночасно.

Ворон і я переглянулися. Він знизав плечима. Ловець його не бентежив. Та потрібно взяти до уваги, що Ворон виріс у володіннях Леді. Бачив всіх Поневолених. Подейкують, що Ловець Душ серед них найбільш нормальний.

Кілька хвилин ми слухали. У розмові й далі було важко добрати глузду. Нарешті, Ворон гаркнув:

-- Володарю? Ми готові.

Голос в нього трохи тремтів.

Сам я не був здатен промовити й слова. Мої думки були переповнені луком, стрілою, та завданням, що стояло переді мною. Раз за разом я уявляв собі, як натягую лук, відпускаю і моя стріла летить. Несвідомо, я погладив подарунок Гобліна. Я ловив себе на тому, що постійно торкався амулета.

Ловець Душ затрусився, як мокрий пес, повернувся до тями.

-- Пішли, -- сказав, не дивлячись на нас, махнув рукою і рушив уперед.

Ворон повернувся.

-- Сонечко, негайно повертайся! – крикнув він. – Я кому сказав. Йди!

-- Гадаєш, вона тебе чує? – запитав я, оглядаючись на дитину, що стояла в темних дверях.

-- Вона, ні. Але Капітан чує. Ходи. – Він різко кивнув. На мить з’явився Капітан. Сонечко зникла. Ми рушили за Ловцем Душ. Ворон пробурмотів щось під носом. Було видно, що він переживає за малу.

Ловець Душ рушив бадьорим кроком. Ми залишили позаду казарми, Паничі, потім подалися полями. Ми йшли не оглядаючись. Він привів нас у доволі великий гай на відстані кількох пострілів з лука від стін міста. Потім на поляну в самісінькому серці гаю. Там, на березі струмка, розтягнений на грубій дерев’яній рамі висотою в тридцять сантиметрів, розмірами два з половиною на три метри, лежав зношений килим. Ловець Душ щось промовив. Килим смикнувся, трохи позвивався, а тоді туго натягнувся.

-- Ворон, сідай сюди, -- він вказав на правий, ближчий до нас, край. – Док, сюди.

Вказав лівий край.

Ворон обережно поставив ногу на килим, здивований, що той не завалився під ним.