У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Ідеї національного руху вироблялися насамперед інтелектуалами міста. Сільська ж інтелігенція, за словами Б. Кравченка, подібно до інших націй Східної Європи, «непевна і спантеличена пристала до того руху лише тоді, коли він набув певного престижу». До того ж справедливим є й інше зауваження дослідника: «Майбутні активісти з інтелігенції формувалися в містах, але не з міських мешканців»[142].

У зв’язку з цим не можна погодитись із закордонним дослідником А. Каппелером, який, порівнюючи український національний рух у Галичині й на Наддніпрянщині, вважає, що в першому випадку «визначну роль відіграли священики, вчителі та артисти», а в другому «була відсутня велика соціальна група, котра могла бути проміжною ланкою між невеликим прошарком міської інтелігенції та селянськими масами»[143]. Сільська інтелігенція, за словами Г. Касьянова, не відмежовувалася від процесів «національного відродження» й організації національно-визвольного руху. Інша річ, що її чисельна перевага над міською багато в чому зумовлювала і слабкість цього руху, і Г. Касьянов говорить про брак її організованості й комунікабельності, розпорошеність тощо[144].

Проте це не завадило багатьом діячам саме сільської інтелігенції стати в авангарді українського національного руху. На це вказує кілька фактів. Наприклад, до Центральної Ради та її представницьких органів входили вихідці з сімей сільських учителів (В. Бойко, Н. Григоріїв, М. Полоз), лікарів (І. Шраг), священиків (С. Єфремов, С. Веселовський, В. Голубович, Д. Ісаєвич, В. Королів, М. Корчинський, Ф. Крижанівський, М. Левитський, О. Лотоцький, Ф. Матушевський, К. Мацієвич, М. Міхновський, В. Прокопович, В. Садовський, О. Саліковський, П. Стебницький, В. Чехівський, А. Яковлів)[145].

Членами українських урядів, органів виконавчої, законодавчої та судової влади, військових і дипломатичних місій періоду 1917—1921 рр. і навіть 1920-х рр. були колишні сільські інтелігенти дореволюційної доби. Так, серед ініціаторів створення Центральної Ради був колишній сільський учитель зі степової України Олександр Волошин, а її членом і секретарем — сільський вчитель із Волині Антін Постоловський. Генеральний секретаріат земельних справ УНР певний період очолював повітовий агроном із Чернігівщини Михайло Савченко-Більський. Міністром внутрішніх справ Директорії УНР був колишній інструктор із лісництва і землемір, уродженець Катеринославщини Олександр Мицюк. Лісівником був і Микита Шаповал — генеральний секретар пошт і телеграфу УНР, міністр земельних справ Директорії УНР. Економічним радником УНР у Відні працював ветеринарний лікар із Кременчука Олександр Степаненко. Відомий у добу Української революції 1917—1921 рр. генерал-хорунжий Армії УНР Юрій Тютюнник у молодості після закінчення Уманської аграрної школи працював садівником і пасічником на Звенигородщині. Майбутній народний комісар освіти УСРР Олександр Шумський у 1908—1911 рр. був меліоратором. У цілому можна зробити висновок, що українська національно-демократична революція винесла в авангард національного руху саме «провінційних діячів», які до цього змушені були приховувати своє коріння, культурну орієнтацію, національну свідомість, професійні та соціальні амбіції.

З іншого боку, міністр торгівлі та промисловості в українському уряді тих часів І. Фещенко-Чопівський таки слушно зазначав, як улітку 1917 р. Київ перетворився на місто паломництва для національно-свідомих кадрів українства, тоді як їхня допомога була потрібна саме в регіонах — для розбудови й укріплення адміністративного апарату. Як наслідок, Київ став містом, що весь час «мітингує, принципіалізує та теоретизує», а провінція залишилася без своїх кращих кадрів. На селі підтримка Центральної Ради була стихійною і неорганізованою, і це, разом із блокуванням фондів для фінансування адмінресурсу з боку Тимчасового уряду, призвело до появи багатьох перешкод у справі визнання влади Центральної Ради в Україні як єдиної, законно репрезентативної та цілісної[146]. До поширення цих явищ була причетна українська сільська інтелігенція. Найбільш амбітна її частина з початком Української революції захопилася реалізовувати свої здібності, не реалізовані в часи імперії, на більш доступних тепер посадах у великих і малих містах. Другу й дещо меншу частину являли собою сільські інтелігенти, яких лише обставини (обов’язок, сім’я) затримали в селі: саме на них могла спиратися українська влада як на організаторів «селянської стихії» у потрібному ключі. Нарешті, третю частину становили пасивні елементи сільської інтелігенції, яких важко було класифікувати інтелігенцією у типовому для тих часів розумінні.

Відсутність загальнонаціональної єдності інтелігенції Наддніпрянщини напередодні й під час революції 1917—1921 рр., разом із розмаїттям політичної ідеології (націоналізм, лібералізм, соціалізм, консерватизм), призвела до втрати нею потужних державотворчих важелів, і сама інтелігенція виявилася неспроможною очолити й утримати Українську державу.

Водночас не можна не помітити, що внаслідок змін у діяльності української інтелігенції пореформеного періоду в Україні похитнулися всі три стовпи державної ідеології Російської імперії — самодержавство, православ’я і народність. Умовно кажучи, управлінська інтелігенція (відповідала за перший стовп), духовенство (відповідало за другий) і гуманітарна інтелігенція (формувала образ «народності») уже не були надійною підтримкою російського режиму на Наддніпрянщині. Втім, усі ці ділянки імперської ідеології були підважені неоднаково: меншою мірою це спостерігалося серед управлінської інтелігенції, більшою — у релігійній сфері, а найбільше в питаннях формування «народності», де нечисленна та несвідома, спершу педагогічна, творча і медична українська інтелігенція творила образ уже не імперського «єдиного народу», а складала проект нової (як їм здавалося, «відродження старої») нації. Таких проектів, як уже зазначалося, було декілька (український, польський, російський), але найвиразнішим і найбільш аргументованим видавався в аграрній, селянській Україні український національний проект, який, з усіма своїми перевагами й недоліками, у XIX ст. мав здебільшого академічний характер, а в XX ст. увійшов за більш масової соціальної підтримки у свою політичну фазу.