Учень Відьмака

У перший день дороги ми між собою майже не говорили. Я тільки сказав їй, що ми повертаємося в Чипенден до Відьмака. Якщо Еліс і здогадалася, що на неї там чекає, то ні словом не заперечила. На другий день, коли ми вже доходили до села, спинилися на невеликому пагорбі десь за милю від Відьмакового дому. І я висказав Еліс те, що носив у собі вже дуже давно і що гнітило мене відтоді, як я зрозумів, що це за пироги.

Ми сіли збоку від дороги на порослий травою річковий берег. Сонце щойно зайшло, і довкола стрімко сутеніло.

— Еліс, ти коли-небудь брехала? — почав я здалеку.

— Усі коли-небудь брехали, — відповіла вона. — Це частина людської природи. Але переважно я говорю правду.

— А тієї ночі, коли я опинився в ямі? Я запитав тебе про пироги. Ти сказала, що в Ліззі в домі не було другої дитини. Це правда?

— Я принаймні не бачила.

— Перша дитина, що зникла у цих краях, — ще зовсім немовля. Як би воно загубилося десь у горах? Ти точно впевнена?

Еліс кивнула й опустила голову, не відводячи очей від трави.

— Може, і справді винні вовки, — вів далі я. — На них подумали хлопці в Чипендені.

— Ліззі казала, що бачила в горах вовків. Так що можливо, — погодилася Еліс.

— А як же пироги, Еліс? Із чого вони?

— Переважно сало й свинина. Ще хлібні крихти.

— А кров? Матінці Малкін не підійшла би тваринна кров. Вона після тих пирогів залізні прути гнула. Звідки взялася кров, Еліс? Кров, на якій робили ті пироги?

Еліс розплакалася. Я терпляче чекав, поки вона заспокоїться, і тоді повторив запитання.

— Ну то звідки взялася кров?

— Ліззі казала, я ще сама дитина, — зізналася Еліс. — Вони часто брали мою кров. Подумаєш, ще разочок. Це не дуже болить. Якщо звикнути. Та й хіба я могла їй якось відмовити?

На цих словах Еліс закотила рукави й показала мені внутрішню сторону передпліччя. Світла ще вистачало, щоб розгледіти купу шрамів — одні старі, інші відносно свіжі. Останній ще й не зажив до кінця. Кров досі сочилася.

— Їх насправді ще більше, — сказала вона. — Набагато більше. Але не всі можна показувати.

Я не знав, що їй на це сказати, тому мовчав. Але для себе я вже все вирішив, і невдовзі ми знайшли в темряві дорогу геть від Чипендена.

Я вирішив відвести Еліс прямо до Стоміна, де жила її тітка. Мені нестерпною стала думка, що для неї все закінчиться ямою в саду Відьмака. Це було надто жахливо. Я ще пам’ятав другу яму, вириту для мене Бивнем, і про те, як Еліс допомагала мені з неї вибратися, поки Кістлява Ліззі не прийшла за моїми кістками. Але понад усе моє рішення змінила та її розповідь на березі річки. Колись Еліс також була серед тих невинних, кого я хотів захищати. І також стала жертвою.

Ми видерлися на Парлік-пайк, тоді пішли на північ на Блайндгерст-фелл, не спускаючись у долину.

Я хотів побачити Стомін — це село стояло на узбережжі, а я ще ніколи не бачив моря, крім як із вершини гори. Я навмисне повів нас довшою дорогою, бо мені хотілося побродити горами, ближче до сонця. Та й Еліс ніби не заперечувала.