Велика маленька брехня

— Щось не можу знайти клей, щоб приклеїти фотки, — схвильовано сказала Джейн, коли вони все розклали на столі.

— Я маю, — Маделін видобула із своєї сумочки клей-олівець та вибрала для Зіггі чорний маркер.

— А ну-но, намалюй чудове велике дерево, Зіггі.

І все йшло дуже добре, аж до того часу, поки Зіггі не сказав:

— Нам треба написати ім’я татка. Панна Барнс сказала, що байдуже, що у нас немає фотографії, можна написати тільки ім’я.

— Котику, ти ж знаєш, що у тебе немає татка, — спокійно сказала Джейн. Вона говорила Маделін, що завжди намагалася бути максимально чесною із Зіггі щодо його батька. — Але тобі пощастило, бо в тебе є дядько Дейн та дідусь, та двоюрідний дідусь Джиммі. — Вона тримала фотографії усміхнених чоловіків, немов виграшну колоду карт. — А ще у нас є ось ця чудова фотографія твого пра-пра-прадідуся, котрий був солдатом!

— Так, але я однак мушу написати ім’я тата у цьому віконечку, — сказав Зіггі. — Треба провести лінію від мене до мами і тата. Ось як треба робити.

Він вказав на приклад сімейного дерева, котрий дала їм панна Барнс, — ідеальна, повна сім’я: мама, тато і двійко дітлахів.

«Панна Барнс мусить переглянути це завдання», — подумала Маделін. Вона й сама мала клопіт, виконувала завдання з Хлоєю. Тонкощі полягали у тому, чи треба проводити лінію від Абігель до Еда.

— Слід приклеїти фото справжнього татка Абігель, — сказав Фред, зазираючи через її плече. — І його машини теж.

— Ні, ми цього не робитимемо, — відрубала Маделін.

— Наше дерево не має бути точнісінько таким само, як те, яке тобі дала панна Барнс, — сказала Зіггі Маделін. — У кожного буде своє дерево, інше. Це лише приклад.

— Так, але треба написати імена мами і тата, — сказав Зіггі. — Як звати мого тата? Просто скажи мені. По літерах скажи. Бо я не знаю, як написати. Якщо я не напишу його імені, то з мене сміятимуться.

Діти таке вміли. Вони відчували слабкі місця інших, моменти, в яких ці інші відрізнялися від решти, та тиснули і тиснули на них, немов маленькі мучителі.

Бідолашна Джейн завмерла.

— Любий, — сказала вона обережно, дивлячись на Зіггі, — я ж розповідала тобі багато разів. Твій татко дуже б любив тебе, якби знав тебе, мені дуже шкода, але я не знаю, як його звати, я знаю, це несправедливо…

— Але тут треба написати ім’я! Панна Барнс нам так сказала! — у його голосі чулися знайомі істеричні нотки. З перевтомленими п’ятирічними дітьми слід поводитися так само, як і з вибухівками.

— Я не знаю, як його звати! — сказала Джейн, а Маделін впізнала у її голосі нотки стримуваних сліз — у дітях є щось таке, що повертає тебе саму у дитинство. Ніхто і ніщо не може тебе так довести, як твоя дитина.

— Зіггі, сонечко, розумієш, так завжди відбувається, — сказала Маделін. На Бога, може воно і справді так. У місті повно самотніх мам. Маделін збиралася завтра серйозно поговорити з панною Барнс та переконатися, що вона більше не даватиме дітям цей сміховинний проєкт. Навіщо намагатися запхати неповні сім’ї в акуратні рамки? Тим паче у ці роки?