Непосидючі покійнички

— Олексо, а ти не теє… стосовно чорного перцю?

— Присягаюсь! На власні очі бачив. Ти Олену Коваленко, дикторшу з радіо, знаєш?

— Ту, котра всі урядові концерти з-за куліс веде? Дочку письменника Косарика? Прекрасно знаю, разом працюємо.

— А її чоловіка?

— Не був представлений особисто, але чув, що він щось робить в Оперному театрі.

— Ну, так от уяви собі: урядовий концерт в Опері. Рівень — сам розумієш, бо після урочистого засідання. Політбюро у восьмому ряду, ми з хлопцями за кулісами — про всяк випадок. І от, — наступний номер програми, Коваленко оголошує: Чайковський, «Лебедине озеро», солісти — такі-то. Ну, і все, що належить. Оркестр нарізає, лебеді пішли, рівненько, як на військовому параді, розворот-дистанція-голівка з поворотом. Кожна лебідь бачить груди четвертої колеги, точніше — те місце, де вони мають бути. Бо ж у них…

— Знаю, знаю, знаю! Олексо, не тягни лебедя за хвіст. Ближче до справи.

— Зараз буде. Викочується вся ця пташина вервечка майже стройовим кроком з лівої куліси в праву, коло неї починають розвертатися, щоб пройти ще раз, тільки вже спинками до глядачів. І тут у залі регіт, та ще й який! Ми саме відволіклися, бо пожежники нам анекдоти розповідали, і дивилися зовсім в інший бік. Природно, коли почули в залі невмотивовані веселощі, глипнули на сцену — і у нас в очах потемніло.

— Що, на сцені світло вимкнули?

— Гірше! Останнім у лебединій шерензі тим самим кроком під музику йде мужик — у костюмі, при галстуку, штиблети начищені, шкарпетки в тон, руками робить хвилі, як і всі. Як він повз нас проскочив — загадка природи. Але дійшов під регіт до правої куліси, розвертається — і до нас витанцьовує. На цей момент уже в оркестрі збагнули, що щось тут негаразд. Головами крутять на всі боки. Диригент — молодець. Удвічі швидше паличкою замахав, оркестр з полонезу перейшов на краков’як, лебеді зі стройового — на біг. Мужик у костюмі, природно, за ними, в нашу кулісу. А отут ми на нього, лебедика, вже і чекали.

— Олексо, до чого тут Лєнка Коваленко і кава по-диявольськи?

— Зараз буде! Відтягаємо ми горе-танцюриста вглиб куліс, а він — нуль по фазі. Впився, як каже Андрій Дмитрук, до стану мореного валуна в льодовику. Як він у такій кондиції на повороті в оркестрову яму не загудів — ще одна таємниця Всесвіту. Ми його трусимо — анічичирк! Медсестра прибігла, по півпакета вати з нашатирем йому в кожну ніздрю — жодного результату. Чхнув, щоправда, так, аж кордебалет на сцені зайвий раз підскочив. І все.