Непосидючі покійнички
- Автор: Лапикура Валерий Павлович, Лапикура Наталья Михайловна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-03-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Непосидючі покійнички». Краткое содержание книги:
У ваших руках третя книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
Я подумав: в який спосіб у цій організації вибивають щиросердне визнання? Напевне ж, і тут є якісь свої професійні секрети. Тому вирішив не викручуватися:
— Коли? Між походом на тричі орденоносний імені класика марксизму завод і вашим запрошенням. Конкретно — протягом останніх двох тижнів. Бо спочатку і справді грішив на мужика.
— Дозвольте поцікавитися, чому?
— А він, Миколо Орестовичу, являє собою дуже характерний тип класичного російського інтелігента: не лається, не посміхається, до чортиків не напивається, секретарок не лапає, а потім бере — майструє бомбу і кидає її в царя.
— Вичерпна характеристика, спасибі. А що ж примусило вас змінити думку?
— Спочатку логіка, а потім результати оперативного зовнішнього спостереження Кажучи простіше — подивився, як вона машину свого коханця водить. Професійно! Вона техніку кожною жилочкою відчуває. У таких, як вона, пічка в чоловіковому «Москвичі» ніколи не закоротить.
— А коханець? Він же теж конструктор, в техніці тямить, хоча й інтелігент.
— Він з тих конструкторів, який на папері геніальний пристрій намалює, а вдома електричний вимикач відремонтувати сусіда просить. Ну, курси водіїв він, звичайно, не вчора закінчив, бо йому машину як премію давно обіцяли. Але досвіду водіння у нього немає. Він припускається всіх основних помилок новачка за кермом. От якби все було навпаки, якби «Москвич» належав його покійній дружині, а він би в основному їздив за пасажира, тоді справді — міг би. І вибуховий пристрій в бензобак встромити, і подбати, аби він спрацював. Але є ще одне «але». Дбати про те, аби підривачі спрацьовували, — то не його спеціалізація, а її.
— А я вважав, Олексію Михайловичу, що часи Шерлока Холмса давно минулися, і розкриття злочину є заняттям колективним. А у вас суцільна дедукція, як у дев’ятнадцятому сторіччі.
— Ну чому ж дедукція? Є один коронний доказ, але про нього, з вашого дозволу, дещо згодом.
— Нечемно з вашого боку, товаришу капітан, змушувати старших за званням страждати від цікавості. Але кажуть — ви з усіма такий, навіть з генералами.
— Правду кажуть, товаришу полковник.
— Що ж, тоді у мене буде, ЩО вам показати.
Микола Орестович відчинив сейф і акуратно вийняв целофановий кульок. До рук мені не дав, підніс на рівень очей. У кульку лежала маленька — менше сірникової — напіврозплавлена коробочка. Крізь обгорілий пластик вгадувались якісь мініатюрні радіодеталі.
— Оце і є те, що зробило «На добраніч, діти»? Щось таке я собі і уявляв.
— Я думаю, немає потреби, Олексію Михайловичу, зайве нагадувати вам: ви маєте забути і те, що ви уявляли, і те, що побачили, тільки-но вийдете з цього будинку…
— Чого ж ви не продовжуєте, Миколо Орестовичу: «Якщо, звичайно, вийдете…»
— Бо ви розумна людина і вам не треба все розжовувати, як дурнуватому прапорщику, котрий замість знищити застарілу секретну документацію, віддав її тещі на кульки для насіння.
— А що, було?
— Не пам’ятаю, хто це сказав, Олексію Михайловичу, але ще не було такого, з чим би ми не здибалися у нашій організації. А щодо того, хто куди піде після нашої розмови, то я особисто не бачу тут приводу для жартів. Справа набагато серйозніша, ніж вам здається. Бо підривати за допомогою оцього шедевру зрадливу дружину з її коханцем — то все одно, що латати Джокондою дірку в курнику.
— Якби ми знайшли цю штуку, не довелося б, образно кажучи, їхати з Києва у Фастів через Конотоп. Як це вам вдалося?
— Рученятами, Олексію Михайловичу, рученятами. Спочатку перебрали пальцями кожну грудочку і в байраці, і навколо нього. Потім спини заболіли, випросталися, зробили потягусі, глянули на небо, на дерева… А воно, виявляється, за гіллячку зачепилося!
— Зрозумів. Ми теж спочатку носами землю рили. Але вгору подивитися розуму не вистачило. Як кажуть, народжений повзати…
— За самокритику хвалю. Ще запитання будуть?
— Будуть, Миколо Орестовичу. Хто на мене настукав? Колеги з НТО? Чи тезко з тричі орденоносного?
— В нашій організації, шановний, прийнято казати не «настукав», а «поінформував».
— Добре, хто поінформував? Товариш парторг?
— Навіщо вам про це знати? Світ не без добрих людей, а тим більше, не без послужливих інформаторів.
— Згоден! Ну їх, інформаторів, до їхньої інформаторської мами. Мені все зрозуміло, тож можете запитувати далі.
— Справу, як ви здогадуєтесь, у вас уже забрали. До речі, технічна сторона експертизи була виконана бездоганно. І не хвилюйтеся, ми не завадимо вашому другу капітану стати майором. Навпаки, порекомендуємо керівництву, аби це відбулося якомога швидше. Щоправда, свою експертизу ми проведемо теж. Спеціалізовану…