Зоряний пил
- Автор: Гейман Нил Ричард
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: ТОВ «Видавнича група КМ-БУКС»
- ISBN: 978-617-7498-01-7
- Переводчик: Дмитро Кушнір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Зоряний пил». Краткое содержание книги:
Зірка здригнулася, але нічого не сказала. Натомість вона простягнула руку над Трістраном і торкнулася срібного ланцюжка, що звисав із зап’ястя співрозмовниці, спускався до її ноги, а потім зникав десь у кущах.
— З часом до нього звикаєш, — пояснила жінка.
— Це справді так? Щось не віриться.
Фіалкові очі зустрілися з блакитними, після чого жінка відвела погляд.
— Ні.
Зірка відпустила ланцюжок.
— Знаєте, спочатку цей хлопець і мене на такий ланцюг посадив. Потім звільнив, і я від нього втекла. Але він відшукав мене і зв’язав зобов’язанням, яке для мого народу міцніше за будь-які ланцюги.
По луці майнув квітневий вітер і одним довгим подихом розворушив листя на кущах і деревах. Жінка з котячими вушками відкинула з обличчя чорне хвилясте пасмо і сказала:
— Але тебе зв’язує ще одне зобов’язання, правильно? Ти носиш із собою щось, що тобі не належить, і повинна віддати законному власникові.
Зірка стисла губи.
— Хто ви? — запитала вона.
— Я ж тобі казала. Я була пташкою у фургоні, — відповіла жінка. — Я знаю, хто ти насправді, я знаю, чому відьма не помітила твоєї присутності. Я також знаю, хто тебе шукає і навіщо ти їй потрібна. І ще я знаю, звідки взявся топаз, який ти носиш на поясі на срібному ланцюзі. Знаючи все це, і враховуючи, хто ти така, я й виснувала про це зобов’язання.
Жінка схилилася і витонченими пальцями прибрала волосся з Трістранового обличчя. Той ніяк не відреагував.
— Схоже, я вам не вірю і не довіряю, — промовила зірка. На дереві над ними крикнув нічний птах. Його голос самотньо завис у темряві.
— Я бачила топаз в тебе на поясі, ще коли була в подобі пташки, — пояснила жінка, встаючи на ноги. — Я помітила його, коли ти купалася в річці, і відразу впізнала.
— Як це? — запитала Іванна. — Як ви могли його впізнати?
Проте темноволоса жінка замість відповіді похитала головою і пішла, кинувши останній погляд на хлопця, що спав у траві. Наступної миті вона зникла у нічній темряві.
Неслухняне пасмо волосся знову впало Трістранові на обличчя. Зірка нахилилася і ніжно відхилила його вбік, але не поспішала забрати пальці зі щоки. А Трістран все спав.
Щойно настав світанок, Трістрана розбудив величезний борсук, що ходив на задніх лапах, одягнений в поношений шовковий халат. Він сопів у хлопця над вухом, поки той не розплющив очі, а тоді офіційним тоном запитав:
— Ви з Торнів? Трістран, чи не так?
— Ге? — відгукнувся Трістран. В роті в нього був якийсь неприємний смак. Язик обклало, хотілося пити. А також хотілося ще хоч кілька годин поспати.
— Про вас запитували, — сповістив борсук. — На проході крізь мур. Схоже, з вами хоче поговорити якась юна леді.
Трістран тут же сів, широко всміхаючись, і взяв зірку за плече. Та розкрила сонні блакитні очі й запитала:
— Що?
— Добра звістка, — повідомив Трістран. — Пам’ятаєш про Вікторію Форестер? Я, можливо, згадував її ім’я раз чи два під час наших мандрів.
— Так, — відгукнулася зірка. — Можливо, згадував.
— Так от, — продовжував Трістран, — я зараз йду з нею побачитися. Вона чекає біля переходу на той бік муру.
Він помовчав.
— Слухай… Певно, буде краще, якщо ти поки побудеш тут. Не хотілося б збивати її з пантелику.
Зірка перевернулася на інший бік, прикрила голову рукою і нічого не відповіла. Трістран подумав, що вона вирішила ще трохи поспати. Він узувся в черевики, вмився і прополоскав рота джерельною водою, а потім стрімголов побіг до селища.
Цього разу біля проходу крізь мур вартували преподобний Майлз, парафіяльний священик Стіни, і пан Броміос, корчмар. Між ними, обернувшись спиною до луки, стояла якась дівчина.
— Вікторія! — захоплено гукнув Трістран; але дівчина обернулася, і виявилося, що це зовсім не Вікторія Форестер (у котрої, як він з полегшенням пригадав, були сірі очі. То он вони які — сірі! І як він міг забути?). Хто така ця дівчина в капелюшку і шалі, Трістран сказати не міг; але щойно вона його побачила, в її очах заблищали сльози.
— Трістране! — сказала дівчина. — Це справді ти, як вони й казали! Ой, Трістране, ну як ти міг? Ну хіба ж так можна?
Тут хлопець нарешті зрозумів, хто ця дівчина, що йому дорікає.
— Луїза? — звернувся він до сестри. І додав: — Ти так виросла, поки мене не було! Була малим дівчиськом, а стала справжньою леді!
Луїза схлипнула, витягнула з рукава льняну мереживну хустинку і шумно висякалася.