Волден, або Життя в лісах

Він сказав: «Гарно». Під пахвою в нього була ціла в'язка кори білого дуба, що її він налупив недільного ранку для одного хворого. «Мабуть, не буде великої шкоди, що я роблю таку роботу цього дня», — сказав він. Гомера він вважав видатним письменником, хоча й не знав, про що той писав. Простішого й природнішого чоловіка годі й шукати. Для нього мовби й не існувало ґанджів і лих, які кидають похмуру тінь на моральний устрій нашого світу. Йому було близько двадцяти восьми років. Років десять тому він полишив отчий дім у Канаді й рушив у пошуках роботи до Штатів, щоб заробити грошей собі на ферму, можливо, на своїй рідній землі. Відлили його за найгрубішим лекалом: приземкувате й неповоротке тіло, що трималося, втім, не без певної грації, дебела обгоріла шия, темне волосся сторч, кволі оспалі блакитні очі, в яких інколи запалювався якийсь вираз. На ньому було пласке сіре суконне кепі, обшарпана куртка з нефарбованої вовни й чоботи з коров'ячої шкіри. Був дуже ласий на м'ясо. Я знав це, бо він ціле літо рубав ліс і ходив на роботу повз мій дім, несучи обід у жерстяному відерці: холодне м'ясо, часто бабакове, і кава в кам'яній фляшці, що теліпалася на шворку в нього при поясі; інколи й мені пропонував ковток. Він перетинав мою бобову грядку рано, але не квапився й не метушився дорогою на роботу, як тії янкі. Він не надсаджував пупа, і байдуже, що заробляв лиш на скромний прожиток. Коли його пес дорогою ловив бабака, він лишав свій обід у кущах, а сам повертався милі за півтори, щоб оббілувати здобич і покласти в льох там, де зупинився, а перед тим зо пів години розмірковував, чи не можна його притопити у ставку до вечора — він любив ґрунтовно все обмізкувати. Проходячи повз мене вранці, казав: «Ото тут тлусті голуби! Якби я не трудився щодня, міг◦би собі наполювати м'яса, скілько забажаю, — голубів, бабаків, кроликів, куріпок — на Бога! Я за день наловив◦би стілько, скілько мені треба на тиждень».

Він був вправний лісоруб і дозволяв собі в ремеслі певні штучки. Зрізав дерева просто при землі, щоб пагони потім проростали сильнішими, а сани взимку легко проїжджали над пеньком; замість залишати ціле дерево як підпірку для в'язок, він обточував його до тонкого кілка чи скіпки, яку можна переламати руками.