Волден, або Життя в лісах
- Автор: Торо Генри Дэвид
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-461-9
- Переводчик: Ярослава Стриха
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Волден, або Життя в лісах». Краткое содержание книги:
Єдина незручність, яку я часом відчував через невеликий розмір моєї хатини, полягала в тому, що мені складно було відійти від гостя на достатню відстань, коли ми починали озвучувати великі думки великими словами. Думкам потрібен простір, щоб підготуватися до плавання та обійти гавань раз або й двічі, перш ніж повернутися в порт. Кулю думки мусить трошки знести вітер, вона мусить зрикошетити від стіни й нарешті лягти на остаточний курс, перш ніж сягнути вуха слухача, а інакше вона вийде знову крізь його потилицю. Та й реченням нашим потрібен полігон, щоб вишикуватися колонами. Між окремими особами, як і між народами, мусять бути природні кордони, ба навіть значна нейтральна територія. Мене невимовно тішить можливість перекидатися словами зі співрозмовником по той бік ставка. У домі ми сиділи так близько, що не мали навіть надії почути одне одного, бо не могли говорити так тихо, щоб бути почутими, адже коли кидаєш на чисте плесо два камінці один за одним, вони розбивають хвильки один від одного. Якби ми були балакучими й галасливими співрозмовниками, могли б собі дозволити стояти поруч, пліч-о-пліч, і відчувати подих одне одного; але той, хто хоче говорити стримано й вдумливо, мусить стати від співрозмовника далі, щоб усе тваринне тепло й волога між ними випаровувалися. Якщо ж ми прагнемо близького спілкування з тією часткою людського єства, що перебуває поза чи над нами, то мусимо не лише мовчати, а й, буває, розходитися так далеко, щоб голос не долинав. Якщо підійти до спілкування з такими мірками, виявиться, що розмова вголос — це виключно для зручності тих, хто недочуває; але ж дуже багато важливих речей неможливо сказати, коли доводиться кричати. Коли розмова звертала на вищі й величніші теми, ми поступово починали розсувати стільці все далі, доки вони не впиралися у стінки в протилежних кутках, та й тоді місця зазвичай бракувало.
Мій салон, чи то пак моя вітальня, був завжди готовий до приходу гостей, а на килим зрідка падали сонячні промені, адже розташована вітальня у сосновому лісі за домом. Туди я водив літньої днини поважних гостей, а неоціненні мої слуги замітали підлогу, стирали пил із меблів і підтримували лад.
Коли гість приходив сам, то інколи розділяв зі мною скромний обід, і розмові анітрохи не перешкоджало, що я водночас розмішував «пудинг нашвидкуруч», тобто кукурудзяне борошно у воді, чи стежив, як підіймається й достигає буханець хліба над попелом. Але коли до мене приходило двадцятеро, про обід не заводили й мови, хоча хліба вистачило б на двох чи й на більшу кількість гостей, якби ми облишили звичку об'їдатися; але ми природно практикували стриманість; і нікому те не видавалося порушенням законів гостинності, тілько найправильнішим і найрозважливішим вибором. Нам потрібно відновлювати підупалі фізичні сили, але в такі миті занепад чудесним чином спинявся, і снага брала гору. Таким чином я і тисячу людей зумів◦би прийняти, а не тільки двадцять; а якщо хтось, заставши мене вдома, йшов сприкрений і голодний, най бодай знає, що я відчував те саме. Старі звички дуже легко замінити новими, кращими, хоча багато господарів мені не повірять. Що ж до мене, то жоден Цербер не відваджував мене від чужої оселі так надійно, як церемоніальні спроби щедро мене нагодувати: я сприймав це як ґречний і ухильний натяк не завдавати їм більше такого клопоту. Сподіваюся, більше я в таку пригоду не потраплю. Я був◦би гордий, якби девізом моєї хижі стали рядки зі Спенсера, що їх хтось із моїх гостей лишив на листку ліщини замість картки:
Коли Вінслов, що став згодом губернатором Плімутської колонії, попрямував пішки крізь ліси з другом відвідати Масасойта[182] і прийшов до його оселі втомлений і голодний, король його прийняв, але мова про їжу того дня не заходила. Коли настала ніч, то, цитуючи слова Вінслова: «Він уклав нас спати на те ж ложе, де ліг зі своєю дружиною, вони на одному краю, а ми на другому, і ложе його було з простих дощок, десь фут заввишки, накрите тонкою рогожею. Місця бракувало, тож двоє інших очільників тиснулися до нас і на нас, і така ночівля стомила нас гірше, ніж подорож». О першій годині наступного дня Масасойт «приніс дві рибини, застрелених із лука, десь утричі більших за лящів»; «коли їх зварили, на них зазіхнуло щонайменше сорок душ. Більшість отримала по шматочку. Це була наша єдина пожива за дві ночі й день, і якби один із нас не купив куріпки, то й повернулися б ми не розговівшись». Побоявшись, що їм запаморочиться в голові від недоїдання й недосипу через «варварські співи дикунів (адже вони заколисують себе співами)», й бажаючи дістатися додому, доки в них іще є сили мандрувати, вони рушили в дорогу. Що ж до житла, то прихистили їх справді кепсько, хоча те, що видавалося їм незручністю, напевно було великою честю, але коли мова про їжу, я не розумію, що ще індіанці могли зробити. Їм і самим було нічого їсти, і вони вирішили не заміняти гостям їжу вибаченнями; тож затягнули паски й не сказали нічого. Коли Вінслов навідав їх іншого разу, ситої пори, їжі не бракувало.
181
Із «Королеви фей» Едмунда Спенсера (1553–1599) у перекладі Максима Стріхи.
182
Масасойт (бл. 1581–1661) — очільник племені вампаноагів, що заприятелював і уклав союз із колоністами, завдяки якому Колонія Масачусетської затоки сорок років жила в мирі.